Коли вмирає в них хтось зі знатних, йому викопують могилу в вигляді великого дому, кладуть його туди і разом з ним кладуть у ту ж могилу як його одяг, так і браслети золоті, які він носив; далі опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету...
На самому початку межі країни слов'ян знаходиться місто під назвою Куяб (Київ). Шлях в їх країну йде степами, землями бездорожними, через струмки й дрімучі ліси. Країна слов'ян – країна рівна й лісиста; в лісах вони й живуть. Вони не мають ні виноградників, ні нив. З дерева виробляють вони щось подібне до глеків, в яких містяться в них і вулики для бджіл, і мед бджолиний зберігається. Це зветься в них сидж. Вони пасуть свиней подібно до овець. Коли вмирає хтось із них, вони спалюють труп його.
Жінки їх, коли трапиться в них покійник, дряпають собі ножем руки й обличчя. На другий день по спаленні покійника йдуть туди, де воно відбувалось, збирають попіл і кладуть його в урну, яку ставлять потім на пагорок. Через рік після смерті людини беруть глеків двадцять меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, і несуть їх на той пагорок, де збирається родина покійного, їдять, п'ють і потім розходяться... Найбільше сіють вони просо. Під час жнив беруть вони просяні зерна в ковші, підіймають їх до неба і говорять: “Господи, ти, що постачав нам їжу (досі), дай і тепер нам її вдосталь”.
Є в них різні лютні, гуслі й сопілки, їхні сопілки два лікті завдовжки, лютня ж їхня восьмиструнна. Хмільний напій готують з меду. При спалюванні покійників вдаються в буйні веселощі, виявляючи тим свою радість з приводу ласки, зробленої йому (покійникові) богом. Робочої худоби в них мало, а верхових коней має лише одна згадана людина. Зброя їхня складається з дротиків, щитів і списів; іншої зброї не мають.
Ватажок їх коронується; йому вони коряться і від наказів його не відступають. Житло його міститься в середині країни слов'ян.
Згадана вище особа, яку титулують вони “господарем господарів”, зветься в них свіят-цар; ця особа стоїть вище від субанеджа (жупана), який є тільки його намісник. Цар цей має верхових коней, не має іншої їжі, крім кобилячого молока. Є в нього теж чудові, міцні й дорогоцінні кольчуги. Місто, де він живе, зветься Джарваб; у ньому відбувається щомісяця, протягом трьох днів, торг. Холод у їхній країні буває такий сильний, що кожний з них викопує собі в землі щось подібне до льоху, до якого приробляють дерев'яну гострокінцеву покрівлю, на зразок (покрівлі) християнської церкви, і на покрівлю накладають землі. В такі льохи переселяються з усією родиною і, взявши трохи дров і каміння, запалюють вогонь і розжарюють каміння на вогні до червоного. Коли ж розжариться каміння до найвищої міри, поливають його водою, від чого розходиться пара, яка так нагріває житло, що скидають уже одяг. У такому житлі лишаються до весни. Цар їхній об'їжджає їх щороку. Коли в когось з них є дочка, то цар бере собі на рік по одному з її убрань, а якщо син, то цар бере собі теж по одному з його убрань на рік. У кого нема ні сина, ні дочки, той дає на рік по одному з убрань дружини або служниці. Спіймає цар у державі своїй розбійника, звелить або задушити його, або ж віддає його під нагляд когось з правителів на далеких окраїнах своїх володінь”.
(„Книга дророгоцінних скарбів Абу-Алі Ахмеда Ібн-Омар Ібн-Даста" , 30-ті роки Х ст.)У давнину Дніпро в районі села Мошни, що південніше Канева, розділявся на два русла, створюючи в буквальному сенсі острів довжиною близько 100 км, що тягнувся до села Стецівка нижче Чигирина. Згодом праве русло Дніпра замулилося й заросло, перетворившись на мережу дрібних річок і боліт. Нетипові для ландшафту Центральної України болота, попри меліорацію, збереглися тут до сьогоднішнього дня.
Як пишуть численні середньовічні джерела, цей острів мав довжину в 3 дні шляху (у давнину день шляху рахувався як правило в близько 30 км).
Як бачимо, в описові русів в арабів безліч явно сарматських рис – носіння чоловіками золотих браслетів, типовий одяг, зокрема шаровари і шапки зі шликами, велика влада жерців, поховальний обряд, культ меча тощо.