У червні 1943 року 18-річна дівчина вийшла заміж за чоловіка, який був на тридцять шість років старший за неї.
Світ сприйняв це як скандал. Власний батько — не зміг пробачити.
Це була Уна О’Нілл, донька Юджина О’Нілла — нобелівського лауреата, драматурга, чиї похмурі трагедії визначили обличчя американського театру. Гарна, розумна та стримано вперта, Уна входила до числа найобговорюваніших дебютанток Stork Club у Нью-Йорку. Вона коротко зустрічалася з молодим письменником Дж. Д. Селінджером. Все життя було попереду.
Він був Чарлі Чаплін. Шарло. Легенда німого кіно, який змушував світ і сміятися, і плакати. Йому було п’ятдесят чотири. За плечима — три шлюби, усі з молодшими жінками, діти-підлітки та шлейф скандалів.
Коли вони познайомилися наприкінці 1942 року, Чаплін розглядав Уну для ролі у фільмі. Фільм так і не зняли. Але почалося дещо інше — те, чого ніхто не очікував.
З боку це виглядало як знайоме кліше: старіюча зірка і наївна юність. Дівчина, що нібито шукала батька, який її покинув. Різниця у віці облетіла заголовки. А той факт, що Чаплін був лише на кілька місяців молодший за батька Уни, робив ситуацію ще більш шокуючою.
Юджин О’Нілл вибухнув гнівом. Драматург, що описував зламані родини з жорсткою точністю, не зміг пробачити доньці любов, яку не схвалював. Він миттєво відрікся від неї. Повністю.
Він більше ніколи з нею не говорив. Жодного разу.
Коли Юджин О’Нілл помер у 1953 році, ім’я Уни не з’явилося у заповіті. Батько, що так проникливо писав про трагедію, не знайшов дороги до своєї дитини.
Але Уна вже зробила свій вибір. І не озиралася.
За місяць після свого 18-річчя вона втекла й одружилася з Чапліном у скромній цивільній церемонії в Каліфорнії 16 червня 1943 року. Вона повністю відмовилася від акторських амбіцій — не через брак таланту, а тому, що не прагнула цієї слави. Вона обрала приватність у надто публічному світі.
Попри всі прогнози, їхній шлюб розквіт.
У них народилося восьмеро дітей: Джеральдін, Майкл, Джозефіна, Вікторія, Юджин, Джейн, Аннетт, Крістофер. Дехто став акторами, несучи обидві спадщини.
Але любити Чарлі Чапліна означало розділяти його вигнання.
У 1952 році, в розпал маккартизму, Чаплін відплив до Англії. Поки він був у морі, влада США анулювала його дозвіл на повернення та натякнула: назад він не повернеться без допитів щодо політики та «моральності».
Чаплін відмовився.
Уна, вже мати трьох дітей і з іншими попереду, знову обрала. Вона повернулася сама, закрила їхнє життя в Беверлі-Гіллз, владнала фінанси та згодом відмовилася від американського громадянства, щоб приєднатися до чоловіка у вигнанні.
Вони оселилися в Manoir de Ban — маєтку XVIII століття на березі Женевського озера у Швейцарії. Це стало їхнім світом. Відокремленим. Захищеним. Зосередженим один на одному.
Ті, хто знав їх близько, описували їхній зв’язок як майже одержимий. Вони рідко розлучалися. Чаплін покладався на Уну майже у всьому. Вона вела його справи, дбала про спадщину, була щитом між ним і світом.
У 1972 році США нарешті вшанували Чапліна, вручивши почесний «Оскар». Уна була поруч.
Чаплін помер на Різдво 1977 року. Йому було 88.
Уні — 52. І тут історія розбиває серце.
34 роки вона будувала себе навколо ролі дружини Чарлі. Коли він пішов, світ розсипався.
Вона намагалася збудувати власне життя. Час між Швейцарією та Нью-Йорком. Але жінка, сильна та віддана протягом трьох десятиліть, не змогла знайти себе без нього.
Уна впала в алкогольну залежність, замкнулася в швейцарському маєтку, де минали роки вигнання. Її мучило питання: ким вона була без нього?
За життя з Чапліном Уна вела щоденники й писала листи. Але у заповіті наказала знищити все.
27 вересня 1991 року Уна О’Нілл Чаплін померла від раку підшлункової залози у 66 років — через 14 років після втрати чоловіка, який був для неї всім.
Її поховали поруч із ним у Корсьє-сюр-Веве.
Її історія не вписується в прості категорії. Вона не була лише жертвою. І не була лише відданою дружиною. Вона робила вибір.
В 18 вона обрала любов замість схвалення. Приватність — замість слави. Вигнання — замість покинутості. Виховала 8 дітей і підтримувала чоловіка, якого відвернув світ.
Але платила важку ціну. Назавжди втратила батька. Побудувала свою ідентичність навколо іншої людини. Коли його не стало — не змогла повернутися до себе.
Було це любов чи залежність? Можливо, десь посередині — між казкою і трагедією, де живуть справжні історії кохання.
Історія Уни не застереження і не ода. Вона правдива.
34 роки відданості. 14 років втрати.
І те, і інше — частина того, ким вона була. Обидва заслуговують пам’яті.
