Росіяни чим живуть? Вони живуть минулим.
9 травня, Радянським Союзом, Російської
імперію. Путін дає інтерв'ю на тлі
портрету Олександра
II. Ну і і відновлює назву аеропорту в
Волгограді. Не відновлює, а називає його
так. відновлює назву Сталінград в
Волгограді.
Водночас.
Водночас. Значить, це життя в
минулому, не в
майбутньому. Тому що для інших країн це
імперське минуле - це просто частина
спадщини.
Види того, що вони ніколи не
відмовляться від своїх планів приєднати
нас. Не тільки нас назад, как было. на
не тільки нас всіх ніколи не
відмовляться, поки не переформатуються.
Я просто не знаю, яким має бути цей
процес за
довжиною. Ні. І нам не потрібно, щоб
вони не відмовлялись. Нам потрібно, щоб
вони не могли. Єдиний шлях до цього - це
коли, е, не знаю, Росію накриють голодні
бунти і будуть з боїнгів роздавати ножки
Трампа замість. Ні, обов'язково для
єдиний шлях до цього чи коли вони
розуміють, що їхні зусилля бо не варті
результату. Але це все одно тільки
тимчасово зупинить їх, напевно, поки
вони не відновлять сили і не зможуть
далі продовжити ці зусилля. Ну або якщо
ми не будемо, якщо ми будемо сильними в
цій ситуації, вони теж не щоб стримувати
це завжди. Щоб стримувати це завжди. Я ж
про це весь час і кажу. Нам потрібно
стримувати це завжди, в тому
числі і
культурно-цивілізаційним кодом.
От багато хто з цього приводу сміється,
але я вас
переконую, поки це
буде російсько-центрична,
культурна чи
побутова
традиція, до того часу ми навіть не
зможемо бути сильно аргументовані з
приводу того, чому не можна нас
приєднати. Чому ми інші?
Розумієте?
Це свого часу була величезна
проблема ірландців
з
англійцями, тому що після великого
голоду в Ірландії, який буквально за
кілька років, чесно кажучи, знищив
гельську мову, так як голодомор вплинув
на розвиток української, якщо говорити
реально на на сході і на півдні. І так,
як свого часу Голокот, скажемо, вплинув
на ідеш, так, це все дуже схожі речі.
Так от, після цього англійці бачили в
Ірландії
абсолютно повне такой 9стовідсотковий
англомовний простір. Ну,
католики, католицизм дав можливість
ірландцям відбутися принаймні як
самостійному суспільству. Ну, ви бачите,
що у нас навіть процес церковних змін
відбувається дуже повільно і болісні.
Так що я в цьому також переконаний, коли
мені каже: "Це буде довга еволюція".
Так, я теж вважаю, що це буде довга
еволюція, але питання в тому, чи є у нас
час на такої
еволюції, це теж величезна про, бо якщо
ми зараз будемо втрачати молодь,
величезна частина якої просто не розуміє
до чого все
це, то у нас є величезні проблеми з
державним будівництвом. Цей процес можна
прискорити. Що може вплинути на це? Я не
знаю. Я вважав, що на цей процес може
вплинути війна, але в мене е є
серйозна
підозра, якою може і не варто ділитися,
але вона в мене завжди була, що тут вже
завершений процес формування
ідентичності мешканців колишньої
української РСР. І це те, про що я
завжди
казав в Ізраїлі. Ви не можете
зробити з араба єврея. Якщо ви будуєте
єврейську національну державу, то ви
просто маєте розуміти, що ваше арабське
населення не буде
єврейським. Навіть якщо воно знає іврид,
це все одно не його мова, а мова його
свідомості, ідентичності, всього іншого.
Це арабська
мова і релігія інша. Це, ну, вважаєте,
інший храм.
І це вважалося не дуже
важливим, поки була війна з арабськими
країнами. Зараз це стає більш важливим,
тому що головна проблема є з
палестинськими територіями. Але ж потім
після палестинських територій, я вас
переконую, з'явиться наступна проблема.
Євреї і араби в самому Ізраїлі. Тому що
все одно концепція єврейської
національної держави цих людей
перетворює на людей інших в цій державі,
на меншість, як для яка не не сприймає
Ізраїль як власне національне утворення.
Правда? Тепер у нас є у дуже схожа
проблема. Ну, в Ізраїль, я так розумію,
вони намагалися це стримувати якимись
такими і законодавчими штуками. Ти мав
знати історію, вивчити мову. А це
правда, але це все одно араби. вони
живуть в своїх містах, по своїх
правилах, своїм життям. Але те це тебе
обмежує все одно в чомусь такому до
певного моменту, поки небезпека інша,
поки є небезпека інша, ти не можеш
навіть себе проявляти, бо ти стаєш
частиною цієї небезпеки і ворогом є
держави. Коли всі небезпеки з
ліквідовуються і ти живеш в цьому
внутрішньому світі, з'являється нова
проблема. Жок, що її зараз немає, вона
буде обов'язково. І у нас може бути та ж
сама ситуація. От в чому проблема. Якщо
на
території колишньої української
РСР, яка стала українською державою
проклавани, є три ідентичності, умовно
кажучи:
українська ідентичність русского мира і
идентичність
ее какая разница, то українці можуть
розраховувати хіба що на те, що вони е-е
акумулюють в себе частину тих, якому
кому було все рівно та їхніх дітей,
скажімо, але всі інші можуть просто
виявитися людьми і іншої ідентичності.
Ми ще не знаємо скільки їх. Ми це про
дізнаємося після війни, тому що раніше
це було
абсолютно ее неважливо більшості. І, до
речі, 2019 рік це показав, коли
Володимир Зеленський перемагав і на
території Тернопільської, і на території
Івано-Франківської, і на території
Волинської, і на території Одеської, і
на території ее Харківської областей.
Правда?
Але потім після війни це може бути таким
важливим
вчинок для того, щоб зрозуміти наскільки
люди готові йти далі в своєму розумінні
українськості, що Україна - це не просто
територія, весь сенс, яка відрізняється
від Росії тільки тим, що тут є
кордон. Ми от раніше говорили, от у нас
демократичне суспільство, а там не дуже
демократичне. У нас зараз теж не дуже
демократичне, ну тому що війна. А якщо
далі буде не дуже демократичне, чим ми
будемо
відрізнятися, якщо у нас немає
демократії, у нас персоналістський
режим, просто інший, не обов'язково
Зеленського, інший персоналістський
режим. Ми говоримо
по-русски, наша молодь слухає ті ж самі
ее виступи тіктокерів, що і
російська. І
інтерес, уявлення про світ у нас теж
схоже в цій ситуації. Значить, чим ми
відрізняємося? Тільки тим, що ось тут у
нас або лінія зіткнення, або державний
кордон. Ну, вибачте, створює для
російської імперської моделі неймовірні
можливості на майбутнє. Тому я і дуже
хотів би, щоб українці були українцями.
Я весь час про це кажу. Я про це кажу з
24 січня 1991 року, що це єдина
можливість. Так, ми б, звичайно, не не
запобігли б якимось тискам на нас, але
ми б розуміли небезпеку. Якщо б українці
були б українцями, вони б розуміли
небезпеку. Нерозуміння небезпеки. От
это, а то Путін нападт. Це просто
індикатор неукраїнськості. Якщо ти не
відчуваєш себе українцем, якщо тебе від
сусіда відділяють тільки умовний
державний кордон, який був проведений
Йосипом Вісаріоновичем Сталіним,
олівцем то не розумієш, чому ця людина
така ж, як ти може взагалі думати про
те, щоб на тебе напасти.
Тому, якщо ви запитаєте у 90% людей,
вони ніколи не очікували нападу Росії?
Ніколи. Саме тому, що вони не вважали,
що ця лінія щось чогось варта. А росіяни
вважали. І це
і зараз багато людей не пов'язують те,
що вони говорять російською в Україні.
Не пов'язують. Не пов'язують, тому що
вони досі вважають, що вся проблема в
цій лінії. Вони захищають навіть не
просто країну, а свій, це головне, свою
хату. А от якщо б хата була цілою, свій
дім, якщо бої будуть тільки на кордоні,
це треба захищати чи не треба? Що робити
з
цим? Ну, тобто ми захищаємо українство
як таке, чи просто конкретно територію,
яка була територією УРСР?
Україна ж існує як держава саме тому, що
є
українці. От якщо Путін інкорпорує
Білорусь, будеть боротися за неї в цій
країні? Я не впевнений, тому що проблема
з ідентичністю
там, я б сказав, вона закатована.
Як тільки ти даєш людям можливість
дихати на повні груди, перше, що вони
роблять, вони дістають десь шухляди
біло-червоно-білий прапор. Потім за 20
років частина їх може повернутися до
білоруської мови, а частина
ні. І от від того, якщо там від
пробудження білорусів, ми потім
дізнаємося, скільки справжніх білорусів
залишилося. Я навіть не знаю, чи можна
відродити навіть білоруську мову так
настільки вона там стерта. Все можна
відродити, якщо є бажання відродити. Ми
навіть в Україні не можемо її відродити.
Ну правда, але це близькі слов'янські
мови. Тобі не потрібно. Це ж не не іврит
відроджувати. Ви ж подумайте, ну євреї
відродили іврит. Так не в чому проблема.
Проблема в тому, що люди не хочуть
переходити на рідну мову. Вони їм зручно
і вони не бачать в цьому нічого
поганого. Це проблема державної політики
і знову таки ставлення до загрози. Якщо
ви думаєте, що всі хотіли переходити на
іврит в Ізраїлі, там пісокові 50 60
років, ця знаменита вулиця, ви були в
Тельвіві? Ні. Ну головна вулиця там в
Тель-Авіві, вулиці Дезінгоф на честь
першого меру Телявіва, вона була
німецькомовна, розумієте? Ее і ну тому
що там жили єврейки з Німеччини поїхали
від Гітлера. Це були заможні люди. Вони
залишали там своє майно, але могли там
щось е з собою це забрати. І потім вони
були непогані. Скільки років у них пішло
на те, щоб всі знали ее свою мову?
Небагато. Небагато.
Тобто це можливо. Це можливо. Так. Але
просто от коли з'явилася велика частина
там російськомовних євреїв
з Радянського Союзу, це вони залишилися,
я б сказав, такою більш-менш е
е окремою діаспою. Тому що во такій
кількості май мільйон людей зберегли
російську мову як мову культурної
ідентифікації. Але це все одно
закінчується на їхніх дітях і онуках.
Розумієте? Онуки вже не
хочуть говорити російською, тому що вони
вчаться іврит. В школі немає російських
шкіл, немає російської вищої освіти. Це
просто мова сім'ї для з бабусями і
дідусями. Так як мої, до речі, бабусі
дідусі. Якою мовою, по-вашому
розмовляли? Розмовляли: "Не їдеш". Але
не було вже шкіл, не
було вищої освіти, нічого не було. Тому
вони зі мною розмовляли якою мовою?
Тобто це в родині тільки передавалось,
якщо передавалось. Так, якщо
передавалось. Вони вже зі мною
розмовляли російською мову. Ви знаєте,
що це була їхня третя мова? Третя, не
друга. Я був абсолютно
ошелешений, бо я завжди вважав, коли був
дитиною, що мої там бабуся, її сестри,
вони, значить, розмовляють на їдиш і
вони, значить, знають російську мову. Ну
так для мене це, ну то, що вони зі мною
розмовляють російською мовою, з моєю
мамою, яка також там знала, їдеш, але
вже не так, щоб ним вільно говорити.
Говорили російською мови, то приїждимо
до Міргорода. І я сиджу, я вже вчився в
школі з бабусею і тітками. І якось так
думаю: "А як же вони будуть мирти? Це ж
на Полтавщині." Вони ще мені сказали, що
ми будемо жити. А наша там господарка
цієї помешкання, де ми жили. Вона
викладачка української мови. Ну цікаво,
а як вони будуть розмовляти? Напевно ж
російською мовою, але ж дивно. Вона ж
викладачка української мови на
Полтавщині. Я там читав про Полтавщину.
Вона ж україномовна. Ну так я це читав у
Гоголі там все таке було дуже
українське, не так як в Києві, який був
тоді вщент русифікований. І от для
переді мною сцена мої там бабуся, вони
перед цим ці в електричці, вони ще між
собою там щось перекидуються, якимись
фразами наїдеш так, як вони між собою
говорили, щоб я їх не
розумів. І вони
заходять до цього помешкання, ну, до
цієї своєї знайомої вчительки Варвари
Андріївни. І моя тітка говорить: "Ой,
вітаю, Варвара". І бабуся говорить: "Ой,
вітаю. Як ти поживаєш? Як? Як дочка? Як
діти".
Це вас здивувало?
Я просто зрозумів, що вони взагалі
україномовні. Просто україномовні, що
виявляється, що вони українською
говорили
краще, ніж російською. Я цього навіть не
усвідомлював. Уявіть собі, як це все
виглядало. Тобто вони зі мною розмовляли
третьою
мовою, але це державна
політика. Вона таке зробила. Якщо б не
було цієї державної політики, цього
русифікованого міста, цієї знищеної
цивілізації, то ми б в сім'ї говорили
українська. Ні, наїдеш, наїдеш. А в
школі я, напевно, вчився б українською,
тому що це була б українська держава. В
мене була б єврейська школа з викладання
там єврейської мови там їдеш чи євриту.
Я б це знав як мову своєї сім'ї, як мову
своєї культури і володів би українською
мовою. А Радянський Союз і держави
інтернаціоналістів все це перетворили на
абсолютно інший цит. Ото, тобто є від
сильної державної політики Радянської
Союзі була сильна русифікаторська
державна політика. Змінюється
[музика]
сама ее ментальність людей. Ми навіть
собі не уявляємо. Я коли думаю про
радянський джечів
культури,
про Аркадія Райкіна, скажімо, рідною
мовою якого був Іврит, який знав
німецьку мову, який все життя виступав
російською, чи актор Зинови Герт.
Пам'ятаєте його? Пам'ятник, що стоїть в
Паніковському на Прорізній? Не, не знаю.
От не пам'ятаю. Це людина, яка
народилася у Вітібській губернії, яка
зараз Псковська область Росії, тому що
більшовики просто це забрали до
Російської Федерації в місці, де була
більшість поляків, білорусів і євреїв.
росіян взагалі не було з рідним
ідишем на такому рівні, щоб людина
писала вірші в юності на
ідиш, але все життя провела в російській
культурі, тому що спочатку її малу
батьківщину назвали Росією, потім вона
сама мала який вибір, тільки там
відбутися в Москві і все. Людина як
вітчизну сприймала те,
чого ніколи не було вітчизно. І при
цьому ці люди все своє життя зітхали по
Ізраїлю. Райкін просто не дожив до
моменту, коли можна було туди їхати і
дихати там на повні груди, а Зіновігер
дожив. Виявилося, що це все одно вся ця
любов до Росії - це любов швидше до
російської культури, до поезії, до того
просто до якої до чогось хотілося чогось
красивого. А це красиве залишили тільки
в такій
формі. Ну отак людей перероблювали в
радянські часи. Тому я мій приклад в
цьому плані не є показовий, тому що я
боровся з цим. Я вчив, купив собі зошит,
вчив літери, писав
наїдеш, вивчив, як писати, читати
сам. І, як ви бачите, я
розмовляю українською мовою з дитинства,
тому що я вважав, що це несправедливо по
відношенню до українців. Я вважав, що
мене
позбавили з дитинства вважав, що мене
позбавили. вважав, що це величезна
наруга наді мною, над моєю ментальністю.
Намагався читати все, що було. Наїдеш ее
перекладено зайдеш різними мовами. І я
бачив, як мої українські друзі теж
втрачають своє на своїй землі. Це
неймовірно було несправедливо. І хоча б
я, може лінива людина, я не так добре
вчуде, щоб е вчити його, щоб писати на
ньому тексти і таке інше, але я хоча б
буду знати українську, щоб показувати
людям, які тут
є, що можна прочатися цьому
русифікаторстві. І це не тому, що це моя
ідентичність, ж зрештою не етнічний
українець. Це тому, що я вважаю, що бути
тут людиною української культури, це
справедливо.
Українці ж весь час говорять про
справедливість і україномовні, і
російськомовні, і невідомо які мовні.
Так от,
справедливість це зберегти те, що в тебе
хочуть
відібрати, як власність, як твій
будинок, як твою землю. В тебе хочуть
відібрати твою мову, культуру, все це.
Чому це тобі дороге, а це тобі, блін,
недороге? Не розумію.
Ага.
Але це потребує зусиль над собою, так як
ви це робили. Я це не планувала, щоб ми
сюди зайшли, але я рада, що ми сюди
зайшли, тому що це є питання безпеки
зараз. І багато хто цього не розумієте.
Це потребує зусиль зусиль над собою, але
це ще потребує державних зусиль. Це має
бути частиною оборони. От говорять про
те, що кожний українець
має мати військовий досвід, ну, вчитися
якось початковій якісь військовій
підготовці.
Оця начальна військова підготовка, як
кажуть радянські, вона має включати себе
в себе ще збереження української
культурної
ідентичності, яка має бути над етнічним
походженням, якщо ми хочемо цю державу
взагалі зберегти гармонійною. Якого
біса? Є питання? Які питання? Дуже
багато питань. Дуже багато питань. Дуже
серйозне запитання. Пане президенте,
питання я задаю. Ні, ну ми ж зараз Ви ж
не прокурор. Питань немає.
[музика]
