Ліна злегка повела плечем, ніби на неї щойно впала невидима мантія професорської туги, і, ще мить постоявши в задумі, наче прислухаючись до власного серця, рушила в протилежний бік — до сестринської, де пахло валеріаною, марганцівкою й забутими снами.
Тим часом у палаті № 6, освітленій лампою денного світла, що вже давно втратила будь-яке бажання світити, пан Бумеранг із зусиллям підвівся, тримаючись за щиколотку. Обличчя його було схоже на ікону святого мученика, якби той перед тим пройшов через три кола адмінреформи. Він струснув кудлатою головою і, звертаючись до стелі, яка, на його думку, вела прямий канал до Божого вуха, прохрипів:
— Вони всі, Господи, зрадили ідею! Вони продали дух свободи за талон на гречку! А я… я один стою на сторожі істини, обгорнутий цими священними аркушами! — він підніс до грудей пожовклі, затерті відомості з виборчої дільниці, мов святі мощі.
Профілактик, не відриваючись від книжки, що вже почала розпадатися на атоми, прокашлявся й з ноткою втомленої інтелігентності мовив:
— Дорогий товаришу Бумеранг, істина — річ тонка. Особливо, якщо її зберігати під подушкою разом із гумкою від трусів. Рекомендую Вам замість повішення — перечитати Чехова. Там хоч і стріляються, але з гідністю.
