В ідеалі, ну а точніше в залежності від тяжкості травм, якась частина таких чортів має виживати, й "жити" повним кацапскім життям в якійсь там рязанській народній республіці. Без ноги, без руки, щоб працювало два пальця, середній та мізинець. З хронічними болями, котрі полегшуються (це важливо, щоб психіка пам'ятала що можна й без болю жити, й не звикала) раз на місяць в порядку черги, маніпуляционний кабінєт бувшої клінікі для вєтєранов і вєтєрінаров, а нині общєй больници номєр пять. З обов'язковими, любими серцю будь-якого кацапа ситуаціями, коли медсестра бадяжить анестезію з половини ампули замість цілої, й у відповідь на зауваження каже на чісто руском язикє "да и пашол ти нахой, защітнік бляцкій, єслі б ти туда нє полєз всєво етово вокруг би і нє било". Й навмисно тисне шприця так, аби була гематома потім на три тижні. Й так років сорок, до смерті на робочому місці, тобто в переході, з третьої спроби.
