Як час біжить! Я написав це понад місяць тому - 22 лютого
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві і в огні
Її окраденую збудять
Все це мало статися.
Найкращі – неорганізовані, непідготовлені, невідомі, але чесні і безмежно сміливі, підставили свої груди і перейшли в інший вимір – у “Небесну Сотню“. Я ніколи не зможу погодитися із тим, що для того, щоб звільнити Україну від банального недоумкуватого покидька і його лакеїв треба було заплатити їхніми життями. Мені здається, що ними насамперед рухало відчуття пекучого сорому за свою країну, яку впродовж років принижували пройдисвіти як внутрішні, так і зовнішні. Вони десь на підсвідомому рівні напевно відчували, що порятунок честі країни – їхній прямий обов“язок, і вони його виконали так, як вони це розуміли. І відчуття сорому і провини перед ними ніколи не повинне залишити нас, бо вони не мали вмирати.
Але в Україні це мало статися.
Бо не могло бути інакше в країні, яка десятиліттями толерувала підлість, брехню, ненависть, які стали нормою життя і перестали помічатися широким загалом. Так мало статися, бо країна, маніпульована зсередини і ззовні жовтою пресою, примітивною антилюдською пропагандою сусідньої держави з телеекрану, продажними політиками і політиканами усіх кольорів, просто втратила будь-який імунітет до всього цього зла. Самозакохані психопати у владних кабінетах впродовж десятиліть рвали країну на шматки, нищили людські долі і життя в гонитві за успіхом як вони його розуміли, і який виявив себе у звичайному нахабному злодійстві і матералізувався в багатомільйонних палацах із золотими унітазами та портретами власників у мундирах наполеонів та тогах цезарів.
Абсолютна більшість журналістів і різного роду коментаторів жваво стали в коло цього диявольського танцю, бо швидко зметикували, що можна дорого чи дешево (залежно від таланту й місця) продатися. Жалюгідні одиниці волали в пустелі, намагалися достукатися до свідомості обивателя, але де там! Обивателі й собі мріяли “об успєхє“, задурманені блювотними випарами попси і блатняка, та кримінальних серіалів сусіднього виробництва. Інші ж перебували в перманентному екстазі від відчуття приналежності до тих, хто “побєділ“, і запекло “помнілі і горділісь“ у стані перманентного алкогольного токсикозу. А ще інші (і їх мільйони!) просто і без зайвих мудрувань віддавали долю країни, долі своїх дітей і онуків в руки покидьків, пропихаючи їх у владні палаци за два кіла гречки.
Здавалося, що просто далі падати вже нікуди, але виявилося, що все ж було ще глибше дно. Цим дном стало жахливе у своїй холоднокровній жорстокості вбивство їх, найкращих, на очах усього ошелешеного світу. Тих, хто терпіти це вселенське приниження своєї землі вже не міг і не хотів.
Я не хочу заглядати в майбутнє країни. Чотири пророчих Шевченкових рядка не обіцяють легкої долі. Прошу Бога лише, аби наш сором і відчуття провини перед тими, хто врятував нашу честь, ніколи нас не залишали.
