Агата́нгел Юхи́мович Кри́мський[3] (літературні псевдоніми: А. Хванько, Хванько Кримський, Ївхимець, Панько Рогач, Мирдза-Джафар та інші.; 3 (15) січня 1871, Володимир, Волинська губернія — 25 січня 1942, Кустанай) — український історик, сходознавець, мовознавець, вчений, орієнталіст, письменник і перекладач, поліглот, один з організаторів Академії наук України (1918). Походив із литовсько-татарського роду, що прийняв православ'я[4][5][6
У 1918 році на запрошення В. Вернадського увійшов до складу комісії з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук[10]. А восени переїхав до Києва, де обійняв посаду неодмінного секретаря заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української академії наук. Був одним з академіків-засновників УАН. Зробив великий внесок у її створення й розвиток.
У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Українській академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабської та іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну й правописну комісії.
З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови. У жовтні 1921 року брав участь у Першому Всеукраїнському православному церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви.
У 1918—1921 роках працював професором всесвітньої історії в Київському університеті. Водночас був редактором «Записок Історично-філологічного відділу Української Академії наук», з 8 серпня 1925 року — головою Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства, створеного при ВУАН. У Києві Агатангел Кримський плідно працював лише в 1918—1928 роках. 12 вересня 1921 року на визнання його заслуг Рада народних комісарів Української СРР ухвалила постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», якою, серед інших осіб, Кримському дозволено видання наукових праць державним коштом, його звільнено від сплати державних податків, заборонено реквізиції та ущільнення його помешкання, матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини забезпечено позакатегорійною довічною ставкою заробітку.
З 1929 року Кримського почали переслідувати й позбавляти посад. У 1930-х роках він був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України. Мешкав у Києві й Звенигородці. У 1937 році його запросили до підготовки аспірантури в Інституті мовознавства АН УРСР, де в 1938 році Кримський очолив відділ української мови. У січні 1941 року, під час урочистого відзначення 70-річного ювілею вченого, його було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Незважаючи на те, що Кримський пережив Велику чистку 1930-х років, він був відсторонений від наукової та викладацької діяльності приблизно на 10 років. З 1930 року його твори було заборонено, не можна було публікуватися. У 1939 році його реабілітовано, але в липні 1941 року, після початку німецько-радянської війни, НКВС заарештував його, як «особливо неблагонадійного», за звинуваченням в «антирадянській націоналістичній діяльности» й ув'язнив у Костанайському генералітеті.
Офіційно Кримський помер 25 січня 1942 року від виснаження в тюремній лікарні, але є версія, що він міг померти від жорстоких тортур. Його справа була остаточно припинена в 1957 році завдяки клопотанню Леоніда Булаховського, а в 1960 році він був офіційно реабілітований.
