Автор Тема: США і ядерна зброя України - як насправді це було  (Прочитано 1960 раз)

0 Користувачів і 4 Гостей дивляться цю тему.

Offline Feral Cat

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 47250
  • Never give in!
Стаття дуже велика і включає масу цікавих фактів про те,яку Україну позбавляли ядерної зброї.  Зараз подам лінк лише бо не маю часу гуглопереклад робити. Багато цікавих моментів!

https://nationalinterest.org/feature/deceit-dread-and-disbelief-story-how-ukraine-lost-its-nuclear-arsenal-207076


« Останнє редагування: Жовтня 30, 2023, 03:47:27 15:47 від Feral Cat »
If you are going through hell, keep going.

Offline Ad Astra

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 4114
Давно все розписано тут і перекладено, причому з багатьох джерел:

Як Обама та демократи роззброювали Україну

Offline RG

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 34841
  • Стать: Чоловіча
Валька, прєвєд   :smiley15:

Чого аватарку поміняла ?  :smilie8:

Offline Ad Astra

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 4114
Валька, прєвєд   :smiley15:

Чого аватарку поміняла ?  :smilie8:

Валька в тебе в ліжку хропе, і то сумніваюсь  :laugh:

Аватарку я змінила ще два роки назад, одноглазий.

Харє офтопити та і дописувати я тут не збираюсь. Лудше ви к нам (С)

Offline Комашки

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 7698
Багато цікавих моментів!
Наприклад?

Offline RG

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 34841
  • Стать: Чоловіча
... Лудше ви к нам (С)

А це куди ?  :smilie11:

Offline Feral Cat

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 47250
  • Never give in!
Стаття дуже велика і включає масу цікавих фактів про те,яку Україну позбавляли ядерної зброї.  Зараз подам лінк лише бо не маю часу гуглопереклад робити. Багато цікавих моментів!

https://nationalinterest.org/feature/deceit-dread-and-disbelief-story-how-ukraine-lost-its-nuclear-arsenal-207076

https://nationalinterest.org/feature/deceit-dread-and-disbelief-story-how-ukraine-lost-its-nuclear-arsenal-207076

Обман, страх і зневіра: історія про те, як Україна втратила свій ядерний арсенал


Ніколи раніше не оприлюднені архівні файли розкривають помилку Вашингтона, який змусив Україну відмовитися від ядерної зброї, незважаючи на ризик російського вторгнення.

У Палаті представників після трьох важких тижнів спікером став конгресмен Майк Джонсон (R-LA). Але залишається питання: чи отримає Україна тепер долари платників податків США за боротьбу з Росією? Питання, яке стало головним фактором усунення колишнього спікера Кевіна Маккарті, залишається в центрі тривоги республіканців у Палаті представників і жодним чином не вирішене, що б не говорив президент Джо Байден.
Але в той час як більшість в офіційному Вашингтоні сурмить про свою підтримку України, ніколи раніше не оприлюднені архівні свідчення за 30 років тому доводять, що їхні предки на посаді поділяють провину за поточну кризу. Документи переконливо показують, як дві американські адміністрації, вище керівництво Пентагону та НАТО чинили тиск на Україну, щоб вона відмовилася від свого єдиного засобу стримування російської агресії — ядерної зброї — незважаючи на вірогідний ризик російського вторгнення.

З огляду на те, що ця інформація стає відомою, коли сам Путін погрожує розгорнути ядерну зброю на полі бою, наскільки українські скептики в Палаті представників Республіканської партії готові прислухатися до зовнішньополітичного істеблішменту, який вимагає більше грошей і зброї для нечітко визначених цілей?

У 1994 році американські офіційні особи змусили нових незалежних лідерів України відмовитися від ядерної зброї, яку вони успадкували від Радянського Союзу — зброї, яка могла б відвернути майбутню агресію з боку Москви — в обмін на туманні «гарантії безпеки», оголошені частиною т.зв. під назвою Будапештський меморандум.

Ці запевнення врешті-решт виявилися безглуздими, як показує нинішня ситуація в Україні. Тим не менш, Будапештський меморандум залишається вирішеною історією для багатьох представників зовнішньополітичного істеблішменту: те, що не могло розгортатися інакше.

Зібрані з архівів Сполучених Штатів, Великої Британії, Німеччини та Організації Об’єднаних Націй нові ніколи раніше не публіковані докази категорично суперечать цій ідеї. Ці документи є результатом вичерпних пошуків і запитів до Архіву національної безпеки, двох президентських бібліотек і Бібліотеки Конгресу.

Ці записи різко суперечать обґрунтуванню цієї історичної відставки: що Україна була нездатна мати технічні засоби для використання ядерної зброї, і що така зброя не зробила б багато для її безпеки, навіть якби могла. Більше того, їхній зміст підриває загальне переконання, що ці зусилля — навіть якщо зрештою помилкові — принаймні були спрямовані на благородну мету скорочення загальних глобальних запасів ядерної зброї.
Навпаки, докази показують, що майбутній директор ЦРУ президента Білла Клінтона дійшов висновку, що Україна дійсно мала засоби для управління арсеналом. Розкопані документи показують, як останній міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе підтвердив, що «лише однієї ядерної ракети» в руках України було б достатньо, щоб захистити її незалежність, якщо говорити про стратегічне планування Росії. Вони також показують, як найвищі американські посадовці — з обох сторін — стурбовані войовничою, ірредентистською поведінкою Росії під час переговорів, включаючи неодноразове занепокоєння щодо можливого майбутнього російського вторгнення в Україну, навіть коли вони дорікали «скиглиям» у Києві за те, що вони висловлюють однакові занепокоєння.

Той самий натовп «встановленої історії» стверджує, що Будапештська угода — навіть якщо вона остаточно помилкова — була принаймні присвячена благородній меті скорочення загальних глобальних запасів ядерної зброї. Тепер ми знаємо, що нічого подібного не було.
« Останнє редагування: Жовтня 30, 2023, 03:52:19 15:52 від Feral Cat »
If you are going through hell, keep going.

Offline Feral Cat

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 47250
  • Never give in!
Історичні матеріали також висвітлюють, як американські офіційні особи блокували серйозні спроби Києва обміняти свій успадкований арсенал на справжні гарантії безпеки – навіть доходячи до того, щоб лобіювати європейців, щоб не допустити Україну до угод безпеки, які не входять до НАТО. Можливо, це сталося тому, що, як тепер показують записи, вони також передавали Москві повагу до «життєво важливих інтересів Росії в її ближньому зарубіжжі» та готовність «допомагати різними способами».

Серед наведених способів? Американо-російсько-українська домовленість, яка передувала публічним заявам високого рівня в Будапештському меморандумі.

Замість серйозних зусиль щодо глобального контролю над ядерними озброєннями, справжнім імперативом, схоже, було бажання з боку американських чиновників схилити Росію до приєднання до західного демократичного світу. Будапештська угода, таким чином, була дипломатичною грою — такою, де зброя передавалася від слабшої держави до сильнішої з імперськими претензіями, головним чином для того, щоб заспокоїти невпевненість Росії щодо досягнення «паритету» у своїх ядерних запасах по відношенню до Сполучені Штати.

Це була зрозуміла і навіть похвальна мета. Проте це призвело до приреченої політики, яка вимагала заспокоїти Росію майже будь-якою ціною, ігнорувати власні слова та дії Кремля та, зрештою, залишити Україну на згубну долю, яку демонструє сьогодні.

Зрештою, єдина причина, чому Україна погодилася здати свою зброю, полягає в тому, що західні держави пов’язали це рішення з «гарантіями безпеки», які виявилися марними. За словами Юрія Костенка, колишнього головного уповноваженого Києва з питань роззброєння, результат позбавив його країну «найпотужнішого методу захисту держави». Воно нічого не отримало натомість, окрім, мабуть, справдження найгірших страхів. Зараз, коли конфісковані українські ракети обрушуються на українські міста, настав час для західних політиків зіткнутися з минулим — своїм минулим — з тією серйозністю, на яку воно заслуговує.

START стрільнув

Коли Радянський Союз почав розпадатися, Джордж Х.В. Адміністрація Буша прагнула зберегти Договір про скорочення стратегічних озброєнь (СНО), який обіцяв скоротити світові запаси стратегічної ядерної зброї на 80 відсотків. Після майже десяти років переговорів її підписали Сполучені Штати та Радянський Союз у 1991 році. Але враховуючи, що СРСР скоро розпадеться на п’ять суверенних країн, як триватиме ця двостороння угода?
За кілька тижнів до офіційного розпаду союзу президент Буш зустрівся з радником Михайла Горбачова Олександром Яковлєвим і запитав про 30 з гаком відсотків радянського арсеналу, який незабаром опиниться за межами російської території — у Казахстані, Білорусі та, особливо, Україна. «Як ви бачите, що це спрацює [?]», — запитав Буш. "КОНТРОЛЬ? Ратифікація? Безпечний демонтаж [?]»

«Вони дивитимуться на Захід [за напрямком]», — сказав Яковлєв про незабаром незалежні республіки.

«Звичайно», — додав він. «Ми не віддамо зброї».

Це був ганебний початок багаторічного танцю між Сполученими Штатами, Україною та Росією, під час якого лідери в Москві навряд чи стримано ставилися до своїх цілей. У цьому випадку вони продиктували, щоб скорочення зараховувались, спочатку вилучивши зброю у підданих колишнього СРСР. В іншому випадку скорочення, передбачені СНО, поставили б власний ядерний арсенал Росії позаду ядерного арсеналу Сполучених Штатів, а для Москви не було б такого старту.

Цей підхід також усунув би єдиний реальний важіль стримування нервової та нової суверенної республіки, керованої Києвом, держави, яку вже багато разів підкоряв її нібито люб’язний сусід. Державний секретар Джеймс Бейкер був присутній і швидко здогадався про стратегічне питання. Чи може це відкрити шлях, запитав він, до майбутньої війни з Україною?

Яковлєв відхилився перед тим, як легковажно відповісти: «Яка це може бути війна?»

«Звичайна війна», — відповів Бейкер.

Протягом цього періоду Україна пов’язувала свою позицію щодо ядерної зброї з перспективами адекватної звичайної зброї. У 1991 році вона прагнула витратити три відсотки ВВП на незалежну армію чисельністю 450 000 чоловік. Проте минули місяці, військові амбіції України стали недосяжними. Країні не вистачало безпосередньої економічної спроможності та ланцюжків постачання для оснащення своїх сил. Володимир Лукін, майбутній посол Росії в Сполучених Штатах, натякнув американським чиновникам, що керівництво Києва «тепер може усвідомити, що майбутній статус України як великої держави може залежати від ядерної зброї».

Пізніше того ж місяця перший посол Америки в Російській Федерації Роберт Штраус написав до Вашингтона про істерику, спричинену повідомленнями про те, що Єльцин розглядає можливість ядерного удару по Україні. Ситуація була «погіршена», писав емісар, завдяки тому, що новий президент «визнав, що обговорював цю можливість з військовими експертами».

« Останнє редагування: Жовтня 30, 2023, 05:23:25 17:23 від Feral Cat »
If you are going through hell, keep going.

Offline Feral Cat

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 47250
  • Never give in!
У своїх мемуарах та пізніших інтерв’ю Брент Скоукрофт зазначив, що тодішній міністр оборони Дік Чейні рішуче виступав проти вилучення ядерної зброї з нових незалежних держав на периферії Росії. Хоча більшість їхніх особистих документів на цю тему залишаються засекреченими, записка раднику з національної безпеки від березня 1992 року показала, що ці суперечки не зникли. Співробітник Ради національної безпеки Девід Гомперт назвав його «Чому ми повинні бути непохитними щодо денуклеаризації України». Він зазначив три основні контраргументи:

Українська ядерна зброя не буде загрожувати США так, як російська, з тієї простої причини, що Україна, на відміну від Росії, не є серйозним потенційним супротивником. Нам може бути навіть вигідно бачити, як російську силу стримує – а російську ядерну зброю – стримує Україна з мінімальним фактором стримування. У будь-якому випадку, ми завдаємо шкоди українцям, наполягаючи на тому, щоб вони були позбавлені ядерної зброї, а ми легітимізуємо ядерну зброю їхнього могутнього сусіда.

Гомперт відхилив ці заперечення, і адміністрація Буша продовжила свій шлях. Документ, однак, свідчить про наполегливі дебати, які розгорнулися в адміністрації.

Хоча Україна віддала перевагу розробці власних звичайних військових засобів для стримування Москви, їй просто бракувало для цього ресурсів. Її успадкована ядерна зброя стала фішкою для обміну на залізні гарантії безпеки від Заходу — в ідеалі щось співмірне зі статтею V НАТО.

Але петлясті курсивні маргіналії на записці Ґомперта вийшли з глухого кута. «Дилема, з якою ми стикаємося, — писав Ніколас Бернс, який тоді був співробітником Ради національної безпеки, — полягає в тому, що багато українських лідерів стурбовані загрозою з боку Росії та шукатимуть певних гарантій безпеки від Заходу». Він додав: «Ми не можемо дати їм те, чого вони хочуть, але чи є спосіб трохи розвіяти їхні занепокоєння?»

Це було критичне запитання, яке так і не отримало остаточної відповіді.
Через три місяці, коли сенатор Річард Лугар підняв ті самі українські занепокоєння міністру Бейкеру на публічних слуханнях, головний дипломат Америки заперечив.

«Частиною пакету з боку України, — сказав представник Сенату з питань роззброєння, — було «дуже рішуче запрошення Сполученим Штатам забезпечити безпеку Україні». «Очевидно», — додав він, «з певною частотою» і «дуже відверто» лідери в Києві висловлювали занепокоєння «з приводу відмови від ядерної зброї та незнання про її використання Росією та сподівання на нашу безпеку». Він прямо запитав: «Як ми на це реагуємо?»

Що стосується «формальних гарантій безпеки», Бейкер відповів: «Ми не вважали за доцільне їх надавати».

Зі свого боку, тодішній сенатор Джо Байден втрутився, запропонувавши Києву взяти на себе юридичні зобов’язання щодо роззброєння або «зіткнутися з перевагою Росії в ядерній зброї у співвідношенні три до одного». На одному подиху він подумав про те, як Україна стане незалежною ядерною державою, яка буде залежати від Росії через її ядерне домінування. Примусовий подвійний зв'язок став особливістю, а не помилкою роззброєння.
Незважаючи на ці припущення, Бейкер спонукав Україну підтвердити свою відмову від ядерної зброї, повністю прийнявши різноманітні договірні зобов’язання, включаючи START. Преса повного суду щодо вилучення ядерної зброї з української землі незабаром перетвориться з ключової мети за адміністрації Буша на невідкладний і головний імператив для її наступника.

Проблема Родні Денджерфілда

Через шість днів після того, як президент Клінтон підняв руку від Біблії, він розмовляв по телефону з тодішнім президентом України Леонідом Кравчуком, наполягаючи на ратифікації СНО та Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У той час як Клінтон сказав Кравчуку, що він має намір «надати сильні гарантії безпеки після вашої ратифікації», перелік варіантів для прискорення денуклеаризації України фактично залишався в основному визначеним із самого початку. Київ повинен був ратифікувати ці договори (і пов’язані з ними доповнення) і погодитися передати Росії всі ядерні боєголовки на своїй території.

Натомість Україна отримає «гарантії безпеки», повторне формулювання існуючих зобов’язань в рамках ООН та подібних інституцій, де Росія зобов’язалася не порушувати кордони України. По суті, приємні слова, які не мали зубів. Були обмежені підсолоджувачі: Москву можна було переконати повністю компенсувати Києву, наприклад, високозбагачений уран, а Вашингтон міг надати технічну та іншу допомогу. Але питання захисту територіальної цілісності України по-справжньому ніколи не обговорювалося.

Тим не менш, версія цих умов зрештою склала те, що стало відомо як Тристороння угода між Сполученими Штатами, Росією та Україною, яка стала прообразом Будапештського меморандуму.

Через кілька місяців, у квітні 1993 року, Кравчук зізнався тодішньому президенту Грузії Едуарду Шеварднадзе про свій «головний біль» про те, що «Москва і США разом болісно викручують мені руки», «вимагаючи [передачі] [Україні] ядерної зброї] до Російської Федерації».

«Я б зрозумів підлість Росії, — нарікав Кравчук, — але американці ще гірші — вони не прислухаються до наших аргументів».

Шеварднадзе зауважив своєму колезі пострадянському лідеру:

[Американці] не знають про наші жахливі, грубі стосунки з Російською імперією [і] СРСР. Без цих знань було б дуже важко побудувати передбачувані та гідні довіри відносини з «демократичним Єльциним і Росією», яких [американці] зараз називають «російськими демократами»... Я знаю багатьох із них, багато з ними спілкувався. Вони ще хворіють імперською інфекцією.

Він продовжив, згадуючи свою попередню роботу — міністра закордонних справ СРСР:

Будучи членом Політбюро, я мав доступ до багатьох конфіденційних і надсекретних документів — секретних доповідей, записок, різних неофіційних документів, розроблених у різних радянських структурах — ЦК, КДБ, Військовій розвідці, аналітичних центрах і так далі. Можливо, ви теж про них знаєте. Але мій доступ був набагато глибшим і ширшим… Можу сказати, що документи, які я прочитав, були просто жахливими і страшними: про різні сценарії відносин Центру [Москви] з радянськими республіками, спрямовані на «різні види надзвичайних ситуацій». включав поділ цих республік, вигнання їхнього населення в різні частини Сибіру та Радянського Далекого Сходу — справді, у деякі віддалені місця. Для досягнення цих цілей вони використовуватимуть військову силу.

«Всі ці плани не є архівними!» — продовжував він. «Вони повністю недоторкані для використання, якщо Москва прийме таке рішення».

Шеварднадзе закликав Кравчука «вести переговори, щоб не підірвати вашу незалежність і вашу безпеку». Зрештою, зауважив він, «якщо Україні вдасться зберегти принаймні одну ядерну ракету як засіб стримування, щоб захистити себе, їй вдасться захистити свою незалежність і суверенітет від тих божевільних у Кремлі».

«Всього одна ядерна ракета». Це було пророче спостереження від людини, яка розуміла внутрішню роботу Кремля краще, ніж будь-хто інший. Шеварднадзе сказав Кравчуку, що нові лідери Росії «розуміють тільки силу, вони її бояться». Тим не менш, непідконтрольні Києву сили продовжуватимуть люто виступати проти його основних засобів стримування. Більше того, вони самі не відчували російської загрози — лінії обману, яку Шеварднадзе так майстерно провів між радянським керівництвом та його російськими наступниками.

Пізніше того ж року, у листопаді 1993 року, посол з особливих доручень Строуб Телботт написав тодішньому держсекретарю Воррену Крістоферу, що він «зв’язався з Генрі Кіссінджером на вихідних» щодо «його скептичного ставлення до того, чи «ведмідь може змінити свої плями». Кіссінджер також ставив під сумнів «як нашу політику щодо НАТО, так і нашу політику щодо України».





« Останнє редагування: Жовтня 30, 2023, 04:21:19 16:21 від Feral Cat »
If you are going through hell, keep going.

Offline Feral Cat

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 47250
  • Never give in!
Документи того ж періоду свідчать про те, що Телботт мав подібні побоювання. У вересні помічник міністра оборони з політичних питань Грем Еллісон і його колега Б. Г. Райлі написали йому «занепокоєння щодо російської односторонності та посилення російського тиску на інші держави колишнього Радянського Союзу». Вони відзначили «одностороннє скасування Москвою єдиного контролю над стратегічною ядерною зброєю», як було узгоджено в рамках попередніх домовленостей, «і прийняття прямого російського командування». Там зазначили, що під час переговорів про спільний контроль над Чорноморським флотом за місяць до цього «Росія шантажувала Кравчука нафтою і газом». Подальші обставини були жахливими: «Якщо Росія перекриє нафту і газ, Кравчука... буде витіснено».

Високопосадовці адміністрації також здавалося впевненими, що Україна справді має засоби, щоб стати повністю ядерною державою. Очікуючий директор ЦРУ Клінтона Джеймс Вулсі написав записку під час кампанії, в якій зробив висновок: «Україна, на відміну від Білорусі [sic] і Казахстану, має дуже значний військово-промисловий комплекс, здатний підтримувати державу, яка має ядерну зброю». У документі, написаному на основі переваг Вулсі як головного учасника переговорів щодо іншого договору про озброєння в той час, далі наголошувалося, що Україна «має не лише міжконтинентальні балітистичні ракети, але й бомбардувальники з ядерним озброєнням».

Радник президента Клінтона з національної безпеки Тоні Лейк висміяв трепет України відмовитися від цих можливостей. Після прийому делегації Конгресу на чолі з Діком Гефардтом, яка відвідала Україну, він резюмував їхній запит щодо гарантій безпеки в американському законодавстві як «проблему Родні Денджерфілда». Багаторічні українські звернення з цього приводу прозвучали для американських вух як різке твердження коміка: «Мене не поважають».

По мірі того, як тривали переговори, адміністрація Клінтона все більше розглядала українське роззброєння як політичну нагороду. Через кілька місяців після отримання інформації від представників США, у жовтні 1993 року, Телботт подякував віце-президенту Алу Гору за те, що він завітав до українського міністра закордонних справ у Білому домі. Клінтон зробив те саме.

«Якщо нам вдасться вивезти цю ядерну зброю з України, — іронізував Телбот Гору, — я спробую організувати, щоб її прикріпили на вашій стіні як трофей».

If you are going through hell, keep going.

Offline Feral Cat

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 47250
  • Never give in!
А якщо Росія вторгнеться в Україну?

Адміністрація отримала значну нагороду, підписавши Тристоронню угоду 14 січня 1994 року. Проте по дорозі до Росії делегація Клінтона зупинилася в Києві, де Телботт зізнався, що його начальство закрило одинадцяту годину прохання щодо її умов, « грубити [Кравчука]». Потім, коли делегація Клінтона прибула до Москви, вони зіткнулися з сильною ворожістю Росії, заснованою на ініціативі НАТО «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Ця нова категорія приналежності була фактично запропонована, щоб охолодити дискусію про розширення НАТО шляхом надання допомоги потенційним кандидатам, які не мають реальних шансів на повноправне членство в альянсі.

Американські офіційні особи підготували тезу для розмови, що це забезпечить «основу безпеки для країн — України, Казахстану, — які в іншому випадку не захочуть відмовитися від ядерної зброї».

Але цього було недостатньо, щоб задовольнити росіян.

Після подальших суперечок такі чиновники Клінтона, як Телботт, почали приватно визнавати, що Росія матиме особливий вплив у Центральній та Східній Європі. У березні 1994 року він відзначив необхідність відповісти противникам ПЗМ, таким як міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв, повагою до «життєво важливих інтересів Росії в «ближньому зарубіжжі»». «Вона має такі інтереси; ми визнаємо це, — сказав він Крістоферу. «Насправді, — додав він, — ми готові допомогти різними способами».

Серед прикладів він навів «Тристоронню угоду з Україною».

Пізніше того ж місяця міністр оборони Польщі Пьотр Колодзейчик «рішуче наголосив» Телботту, що «незалежність України має стратегічне значення для Польщі, і не тільки для Польщі». Зазначаючи, що президент його власної країни допоміг переконати Кравчука пом’якшити ядерне питання — і враховуючи, що Білорусь, ще одна пострадянська республіка з успадкованою ядерною зброєю, «вже майже повністю опинилася під контролем Росії», — Колодзейчик підкреслив, що «Польща спостерігала щоб побачити, чи станеться те саме з Україною по крупицях: спочатку Крим, потім східна Україна, потім решта».

Ніколи раніше не оприлюднені архівні файли розкривають помилку Вашингтона, який змусив Україну відмовитися від ядерної зброї, незважаючи на ризик російського вторгнення.

Очевидно, через шість днів закралися сумніви, коли Телботт риторично запитав Крістофера: «Чи є у нас хороші відповіді на питання про те, що ми будемо робити, якщо реальність відмовиться слідувати сценарію, який ми для неї пишемо?»
Це було ще одне важливе питання, але яке, очевидно, не зупинило адміністрацію від прискорення усунення потенційно грізного засобу стримування російської агресії. Дійсно, після підписання Тристоронньої угоди американські чиновники чинили опір дозволу серйозних гарантій територіальної цілісності України. Вони завадили Києву вступити в регіональні організації поза НАТО.

Перед тим, як Західноєвропейський Союз (ЗЄС) припинив існування, його генеральний секретар Віллем Ван Екелен пояснив Телботту в червні 1994 року, що Україна «дуже незадоволена тим, що її залишили поза» континентального військового альянсу. Джим Стайнберг, директор відділу політичного планування Державного департаменту, виправдав американську опозицію щодо прагнення Києва приєднатися. «ЗЄС не може» прийняти Україну, сказав він, «без створення нових зобов’язань з боку Альянсу». Визнаючи, що ЗЄС був відокремлений від НАТО, як «європейська опора НАТО», було б аномально, щоб він мав повноправних членів не в НАТО».
Проте, як стверджував Телботт, «США прагнули уникнути абстрактних теологічних дебатів щодо того, наскільки Росія та Україна були частиною Європи». У результаті спроба України отримати конкретну гарантію безпеки — навіть набагато менш потужну — залишилася поза увагою.

Натомість Україні доведеться задовольнитися публічними повторними заявами на високому рівні щодо гарантій, які вона отримала в Тристоронній угоді, а пізніше в Будапештському меморандумі.

Через місяць Телботт звернувся до Північноатлантичної ради щодо своїх зусиль щодо ядерних амбіцій Індії та Пакистану, які він порівняв із «шатлом Москва-Київ». Посол Норвегії Лейф Мевік запитав, чи Телботт читав статті Чарльза Краутхаммера, опубліковану за два тижні до цього, у якій автор «висловив дві категорії нових ядерних держав».

«По-перше, — пояснив посол, — були «хороші хлопці», які не є поза законом»; по-друге, «були поза законом, Північна Корея, Ірак і Лівія, яких слід тримати на відстані якомога довше». Мевік запитав, чи проводив Телботт «таке саме розрізнення між державами, які не становлять загрози, і державами, які володіють ядерною зброєю поза законом». Він відповів: «США виступають проти розповсюдження в цілому».

Можливо, американську позицію щодо проблем безпеки України найкраще підсумувала Роуз Геттемюллер, яка працювала в Раді національної безпеки Білого дому як директор у справах Росії, України та Євразії. Нещодавно вона приписала одному з американських учасників переговорів з ядерного питання такий жарт:

Київський аеропорт має довгі злітно-посадкові смуги, створені для бомбардувальників, і колеса скиглили під час наших довгих посадок, здавалося, десять хвилин. Коли ми прибули в аеропорт, Джон Гордон, тодішній заступник міністра оборони, сказав [,] «Україна — єдина країна, де скиглення ніколи не закінчується».

«Хоча ми виявляли їм повагу, і вони добре зіграли свою важку руку, — згадував Ґоттемюллер в інтерв’ю, — їх вважали скигліями».
If you are going through hell, keep going.

Offline Feral Cat

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 47250
  • Never give in!
Клуб цивілізації

За місяць до того, як Рада, парламент України, ратифікувала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), що є останнім кроком у його юридичному зобов’язанні щодо роззброєння, президенти Клінтон і Єльцин зустрілися. Знову постало питання ядерного паритету.

Присутній міністр оборони Росії Павло Грачов заявив: «Ми скорочуємо стратегічні ядерні озброєння відповідно до СНО-1, але Договір не ратифіковано. Зараз START-II тисне на нас із датою 2003 року для завершення скорочень». Продовження START розширить свої скорочення. Він додав: «Якщо ви не будете тиснути на Україну, ми не зможемо продовжити СНО-2».

Єльцин втрутився: «Отже, треба тиснути на Україну всіма силами». Президент Клінтон додав: «Тож нам потрібно змусити їх приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї до [майбутнього] саміту в Будапешті». Єльцин прогримів: «Ми повинні чинити весь тиск, який ми повинні витримати. Ми підписали Тристоронню угоду, ми троє, і що далі?» Хоча Росія відкладала ратифікацію СНО-2, поки вона не застаріла, Єльцин тоді запевнив Клінтона: «Я збираюся притиснути [новообраного президента України Леоніда] Кучму до стінки. ДНЯЗ, або вони не отримають ні газу, ні нафти!»

Інші проблеми хвилювали команду Клінтона. ДНЯЗ, який набув чинності в 1970 році, наблизився до прірви. Спочатку він мав термін служби двадцять п'ять років. У 1995 році його долю вирішить конференція. Томас Грем-молодший, дипломат Клінтона, відповідальний за збереження документа, засвідчив, що «делегати мали повноваження на одноразовій основі зобов’язати свої уряди продовжити». Він додав, що «будь-яке подальше продовження може бути лише шляхом внесення поправок до договору, що практично неможливо».

Коротше кажучи, ДНЯЗ перетворився на законного Шалтая. Невдача 1995 року — навіть у формі фіксованого продовження — була б великим падінням. Повторне складання ДНЯЗ призвело б до тривалих переговорів і повторної ратифікації, припускаючи наявність кворуму для його відновлення.

Грехем зазначив, що «невизначене продовження здавалося в 1992 і 1993 роках далекою перспективою». Хоча Франція та Китай приєдналися в 1992 році, коли посол Еррера запитав свого колегу, посла Хо, про наміри Пекіна, він сказав: «Невизначений? Це гарне слово, але в китайській мові його немає». На тлі цієї незгоди Грем зазначив, що «більшість залишалася невпевненою» щодо того, щоб зробити ДНЯЗ постійним.

Багато хто з підписантів договору залишилися осторонь. Деякі, наприклад Індонезія, Єгипет, Мексика та Малайзія, сподівалися на прибуткові політичні суперечки. Статус України поза ДНЯЗ був би для них найціннішою розмінною монетою. Скептично налаштовані уряди можуть вказати як на неприєднання Києва, так і на його скарги щодо відповідних гарантій, щоб виправдати бажання поступок.

За словами Грема, раніше приєднання Білорусі та Казахстану до ДНЯЗ «звернуло всю увагу на Україну». Обговорюючи долю ДНЯЗ із союзниками по НАТО влітку 1994 року, Телботт підкреслив «гостру стурбованість щодо України».

У своєму виступі в Раді в 1994 році Грем назвав договір «Клубом цивілізації», до якого він закликав депутатів приєднатися. Якби голосування органу відображало волю народу, його апеляція, ймовірно, була б провалена. Трохи більше року тому опитування Української академії наук показало, що менше 50 відсотків населення виступають за те, щоб стати «без’ядерним». Інший незалежний дослідницький центр «Демократичні ініціативи» через три місяці виявив, що 45,3% віддають перевагу «статусу України з ядерною зброєю», тоді як 35% віддають перевагу роззброєнню.

Українські фермери, крамарі, шкільні вчителі та робітники, ймовірно, бачили, що клуб, який їм було запропоновано приєднатися, базується на винятковій позиції п’яти великих держав, які ревниво охороняли свій стан. Коли в 1994 році Консультативна рада при українському парламенті проводила консультації з громадянами з цього питання, Ян Бжезінський узагальнив думку Богдана Гориня, правозахисника та дисидента: «Захід не зміг адекватно відреагувати на відродження російської гегемонії». Насилу розмовляючи англійською, один учасник запитав: «Чому Америка не допомогла нам у 1933 році?» Громадянин, ім'я якого не називається, заявив: «Україна має покладатися лише на власні сили для своєї оборони».

Коли Кучма здав на зберігання договір у Будапешті тижнями пізніше, як того вимагав меморандум, президент Франції Франсуа Міттеран зауважив йому: «Молодий чоловіче, вас обдурять, так чи інакше». «Не вірте їм, — наставляв він, — вони вас обдурять».


Рідко коли головнокомандувач відкрито відмовляється від попереднього зовнішньополітичного рішення. Але минулої весни Білл Клінтон неодноразово робив це. Посилаючись на Будапештський меморандум, Клінтон висловив жаль з приводу того, що наполягав на тому, щоб Україна «погодилася відмовитися від ядерної зброї». Він також визнав, що історія угоди навряд чи є відкритим прикладом взаємовигідного нерозповсюдження, який представляють його прихильники. «Ніхто з них не вірить, що Росія пішла б на цей трюк, якби в України все ще була їхня зброя», — сказав Клінтон, маючи на увазі повномасштабне вторгнення, яке триває.
If you are going through hell, keep going.

Offline Feral Cat

  • Ветеран форума
  • ******
  • Повідомлень: 47250
  • Never give in!
Shell Games & Гарантії безпеки

Супутникові знімки моторошні й недвозначні: президент Путін виконав свою погрозу розмістити зброю масового знищення в Білорусі, своєму союзнику, який сусідить з Україною.

Нікому не варто дивуватися. Після початку вторгнення пан Путін і його помічники часто рекламували свою готовність застосувати ядерну зброю. Раніше цього місяця Москва організувала національні навчання, щоб підготуватися до ядерної відплати.

Кілька днів потому білоруський президент Олександр Лукашенко висловив думку: «[Американці] підштовхують росіян до використання найстрашнішої зброї», маючи на увазі відправку Вашингтоном ракет дальньої дії в Україну. Росія, наполягав Лукашенко, «витягне червону кнопку і покладе її на стіл».

Ті самі західні коментатори, які стверджують, що ці провокації є простим блефом, схильні захищати вилучення ядерного арсеналу Києва тридцять років тому. Їхній табір рефлекторно відкидає заяви про те, що історія могла піти іншим шляхом. Однак, як ясно видно з коментарів Клінтон, історія Будапештського меморандуму – це що завгодно, але не вирішена історія. І, як показує нова хвиля історичних викриттів, настав час скасувати такі спрощення.

Ніколи раніше не оприлюднені архівні файли розкривають помилку Вашингтона, який змусив Україну відмовитися від ядерної зброї, незважаючи на ризик російського вторгнення.

Цілком можливо, що Україна мала засоби для управління ядерним арсеналом.
Зберігання цієї зброї могло б потенційно стримувати Росію, і зараз є дуже мало причин сумніватися в довгострокових планах Кремля щодо вторгнення до свого сусіда, які датуються 1990-ми роками. Цей результат також був тим, чим хвилювалися самі високопосадовці США.

Документи, знайдені за останні два роки, так само підривають презумпцію, що моральні аргументи про глобальне нерозповсюдження зіграли переважаючу роль у відмові України від ядерної зброї. Замість того, щоб розпочати ідеалістичний хрестовий похід, щоб зменшити кількість ядерної зброї в усьому світі, це була радше гра в мушлю, яка велася з найсуворішими та найреальнішими цілями: заспокоїти невпевненість Росії щодо розміру її ядерних запасів порівняно зі Сполученими Штатами та зміцнення правового режиму, який незабаром стане мертвою буквою.

І хоча архівні записи також розкривають ключові моменти усвідомлення загрози, яку становила Росія, американські чиновники, незважаючи на це, йшли вперед, мабуть, заспокоєні помилковим уявленням про те, що російську агресію можна обговорити чи теоретизувати в майбутньому.

Ці посадовці хотіли привести Єльцина та компанію в демократичне лоно і були готові заплатити майже будь-яку ціну, щоб це сталося. Це була азартна гра — з добрих намірів і, можливо, навіть варта, — але фішки, на які вони грали, належали комусь іншому.

І що отримала Україна? З огляду на понад 100 000 втрачених українців з 2014 року та трильйон доларів уламків, нагромаджених війною пана Путіна, короткий період мирної незалежності країни мало розради.

Єдине, чого Україна не отримала, це те, чого вона хотіла весь час: не ядерну зброю, а безпеку, яку ця зброя забезпечує. Українці з радістю обміняли б кожну боєголовку на серйозні засоби, за допомогою яких вони могли б придушити імперські пориви свого сусіда. Але й у цьому Києву було відмовлено.

Розповідь про роззброєння України — це справді історія про те, як великі держави торгуються за долю вразливої ​​нації, незважаючи на її протести та законні занепокоєння щодо регіональної безпеки. Це правдива історія Будапештського меморандуму. Тоді, як і зараз, закритий детермінізм несе серйозну небезпеку. Настав час політикам повністю зрозуміти цю реальність.


Джордж Е. Богден є стипендіатом Краутхаммера та Оліна в Школі права Колумбії. Фонд Сміта Річардсона, Німецький фонд Маршалла, Британська бібліотека та Інститут Кеннана профінансували його дослідження для цієї статті.


If you are going through hell, keep going.