"Вітаю, друзі, я Віталій Портников" — під ці слова я прокидаюся майже кожного ранку.
Весь 2022 рік, з початком повномасштабної війни, я слухала ютуб Віталія майже кожного дня. А його інтерв'ю, лекції для студентів журналістів та ефіри на Еспресо, де він дає волю еспресії та ретельно підготовленій імпровізації — як окремий вид насолоди для мене.
Неймовірно талановита, глибока, професійна людина. З блискучим і гострим розумом, широким баченням, знанням історії, розумінням геополітики, вмінням прораховувати майбутнє та підбирати найточніші слова і формулювання.
Віталій Портников став лауреатом премії у номінації "Публіцистика, журналістика" — за публіцистичні статті та виступи останніх років.
Як симптоматично: лауреатом головної державної національної премії країни в гуманітарній сфері стає журналіст, який працює на каналі, що його з іншими опозиційними каналами держава вимкнула з цифрового ефіру на початку повномасштабної війни. Цей канал не є частиною всеукраїнського марафону, а отже більша частина населення України не має змоги бачити і чути Віталія Портникова з екранів телебачення.
Бо Віталій Портников говорить не завжди приємні речі. Він говорить правду і ставить незручні, гострі питання. Він не розважає і не заспокоює. Він не карвалол і не гідазепам.
Він — високопрофесійний журналіст, який чесно і гідно робить свою роботу, поважаючи себе і своїх глядачів/читачів.
Саме таким журналістам мають давати інтерв'ю президенти, міністри та інші офіційні особи, а не дилетанським кишеньковим лізоблюдам, які створюють теплу ванну та мімікрують під потреби діючої влади, працюючи на кон'юнктуру.
Так має бути в демократичній вільній державі, так має бути в Україні.