Бо корупція - вона як Бог і шляхи її непізнавані...

[Feral Cat]

Антін Мухарський
1d  ·
КОРУПЦІЯ - ТО СВЯТЕ
- Покращуючи власне життя, ти у такий спосіб покращуєш світ. Цю мудрість я почув на відпочинку у Туреччині від місцевого гіда. Так написано в Корані, бо всі святі книги мають єдине джерело, - казав мені  Вася Грижа, до якого я завітав у гості в одній терміновій справі.
- Вася, які на хуй святі книги, – обурювався я, - в СБУ кажуть, що ти спиздив у держави вісім мільйонів гривень, а це майже  півтора мільйона доларів. Мене слідчі сьогодні три  години маринували питаннями: що таке «світлові спецефекти» і куди поділися триста тисяч гривень, виділені на них у кошторисі президентської ялинки в палаці «Україна».
Василь був досить знаним у фахових колах продюсером та директором ледь не усіх українських патріотичних фестивалів, до яких я писав режисерські концепти та телевізійні сценарії. З фінансової точки зору я не мав до нього жодних претензій, аж поки днями не отримав під розпис запрошення на Володимирську, 33, бо проходив свідком у справі розкрадання бюджетних коштів у особливо великих розмірах.
- Зрештою у Еклесіаста написано: нема для людини більшої розради, як насолоджуватися плодами рук своїх. Або: доглядай власний сад – це вже просвітницький концепт Вольтера та Сковороди…
- Вася, до чого тут, блять, Сковорода? Я на власні очі бачив підписані тобою кошториси, в яких на українських артистів закладалися колосальні кошти. Але ж вони не отримували за свої виступи ні копійки, бо працювали «за ідею». Заради, блять, України! – як ти казав.
- Правильно. Бо українські артисти – святі люди і мають працювати без-кош-тов-но. Це росіяни – продажні тварі. Без передоплати на сцену не вийдуть. Тим ми від них і відрізняємось. А українці – герої! Воїни добра і світла, що готові вмерти за власні  ідеали. А якщо ти готовий вмерти, то нахуя тобі гроші? От я, приміром, не готовий вмирати за Україну, бо хочу за неї жити! Працювати, любити, народжувати дітей. Ростити їх в українстві. Давати їм освіту. Показати їм світ. Якщо краще буду жити я, то буде краще жити Україна. Бо Україна – це я! Такий мій життєвий концепт.
- Але ж ти пиздив гроші у колег?
- Ні в якому разі я у колег нічого не пиздив! Я пиздив гроші у держави, а це зовсім різні речі. Бо пиздити у людини – це гріх. А пиздити у держави на богоугодне діло – свята справа. Бо якщо не я спижжю ці гроші, то їх спиздить хтось інший. І не факт що цей «хтось інший» витратить їх на благо України, а не на «русскій мір», як то роблять донецькі. Та й держава у нас поки що не українська, а якась хуйня радянська під соусом  многовєкторності. Так що не так все однозначно…
Щонеділі усю Василеву родину можна було зустріти на святковій літургії у храмі святого Василя Великого на Смірнова-Ласточкіна, що тепер зветься Вознесенським узвозом. Директор патріотичних фестивалів був одним з найбільших благодійників цієї споруди, яку освятив Архієпископ УГКЦ Любомир Гузар, і чи не єдиний з усіх парафіян допущений до пантофлі блаженнійшого Папи Римського Іоанна Павла ІІ, коли той благословив храм своїм візитом у черні 2001-го.
Мар’яна – Василева дружина – за освітою оперна співачка, ніде не працювала. Виховувала в щасті та любові трьох чарівних донечок-білявок, займаючись облаштуванням їхнього родинного гніздечка на вулиці Звіринецький.
Користуючись близькою дружбою з очільником Київради Олександром Омельченком, Василь свого часу  урвав собі на Печерську ділянку у двадцять соток, де збудував будинок на три поверхи в староанглійському стилі з басейном, зимовим садом, кінозалом та студією звукозапису, в якій ми і усамітнились під час мого несподіваного візиту.
- Тому у колег я нічого не пиздив – ніяк не міг заспокоїтись Василь після мого закиду. – Я дзвоню до колег і пропоную їм мінімальний гонорар, на який вони або погоджуються, або не погоджуються. Бо якщо людина готова виступати безкоштовно, ця людина - аматор. Таким я завжди кажу: гонорару нема, але ми оплатимо проїзд, проживання, харчування і дамо вам любов і добові. Любові та добових прагнуть всі. А ще людям цікаво потусувати, побухати, побути в оазі українського духу посеред неозорої пустелі російської попси. Деяким українцям за гроші навіть виступати западло. Бува підійдеш, сунеш їм в руки тисячу-дві гривень,  так вони лякаються. Мовляв: ми ж за ідею працюємо! Ну хіба не святі люди, дай боже їм щастя!
- Вася, але ж це схоже на розбещення неповнолітніх. Бо наш народ за рівнем фінансової компетенції – це практично діти, яких місцеві олігархи  їбуть в усі діри за безкоштовну гречку, а вони їм за це ще дякують.
- Але, що я можу зробити, якщо простому народу подобається безкоштовна хуйня типу гречки чи творчості Михайла Поплавського? Бо вони скоріше удавляться, аніж заплатять двадцять гривень за квиток на концерт нормального українського артиста. Через що  артист не може записати якісно нову пісню, купити нові костюми, харчуватися нормально. Тому й іде український артист на поклон до росіян. Тому й тікають розумні люди до Росії, бо там навіть на думку нікому не спаде запросити виступити більш-менш відомого артиста без-кош-тов-но.
- Вася, слідчі мені недвозначно натякнули, що в разі відмови співпрацювати із ними, я можу з легкістю перетворитися із свідка на співучасника. Попереджаю: я теж працівник культури, а тому сцикливий від природи. Їй-бо я тебе здам, бо не готовий витратити роки свого життя на судову тяганину і нескінченні допити в СБУ. На дворі вже 2002-й рік, а я ще  Парижа не бачив.
- Це все сука Черновецький! – цикнув Василь крізь зуби. - Риє падло під Сан Санича. Мені знайомі вже доповіли, що Лесик Довгий – шєстьорка Черновецького, заніс в контору прілічну котлету, аби вони почали нас кошмарити.
- Вася, вмоляю тебе, зроби щось, аби  вони від мене відв’язалися!
Після тих слів Василь виклав переді мною тугенько напханий поштовий конверт із логотипом мерії Києва.
- Що то? - глянув я на нього.
- Двадцять тисяч доларів, в якості компенсації моральної шкоди. Раджу тобі на місяць-два виїхати з країни, поки все не вляжеться. Але попрошу заднім числом підписати дещо,  - поклав поруч з конвертом стос паперів, в яких я впізнав бухгалтерські квитанції та списки на отримання гонорарів. Більша частина прізвищ у цих списках була знайома всій країні. Навпроти деяких вже стояли підписи, але у графі «сума» значилися порожні місця.
- Вася, скажи чесно, мене посадять?
- Всяке може буть, - знизав він плечима. – Бо корупція - вона як Бог і шляхи її непізнавані.
Уривок з нового роману Антіна Мухарського "РУСОФОБ", який вийде друком цієї осені. Підтримати видання, або передзамовити книжку за вигідною ціною можна на нашому сайті. Адресу лишаю на фото та в коментарях. Дякую!

[Feral Cat]

Антін Мухарський
  ·
ПЕРШЕ "СЛАВА УКРАЇНІ" в "УКРАЇНІ"
Це сталося в грудні 1991-го, коли Борис Георгійович Шарварко робив у палаці «Україна» урочистий концерт, присвячений референдуму  та обранню першого президента Незалежної Неньки.
«Люди! Оце в неділю ви підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це кроки історії», - напередодні референдуму надихала націю Ліна Костенко, яка тепер зі сцени дякувала народу України власними віршами за 91 відсоток "ЗА":
"Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через це".
Цієї урочистої миті, я, у красивому козацькому костюмі, взятому напрокат у Національній опері, стояв поруч із радіомікрофоном у руках. І  смикнув же ж мене дідько на молодечому пафосі, не розуміючись на тонкощах політичної коньюнктури, бовкнути у мікрофон: «Слава Україні».
Здається, навіть совість нації, вельмишановна Ліна Василівна була  близька до інфаркту, бо на якусь мить їй відібрало мову. Але велети духу, на те й велети, щоб знаходити в собі сили гордо нести знамено національно-визвольної боротьби попри всю хуйню та провокації, які трапляються довкруж. 
«Героям слава», - відповіла в тиші, що панувала в залі, заповненій переважно охуївшими комуняками, вдягненими у вишиванки.
Після того ми з групою поетів національного значення під цокотіння власних підборів рушили за лаштунки.
Тим часом бандерівський шабаш тривав.
«Україно, Україно, після далечі доріг вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг…» - співав Тарас Петриненко, у якого я й перейняв цей досвід спонтанної бандерізації країни.
Відомий артист вже неодноразово виголощував "Слава Україні" на тій же ж «Червоній руті». І йому якось обходилось… То чому мені не можна?
Але Борис Георгійович Шарварко мав з цього приводу іншу думку:
«Какого чьорта, Мухарскій, ви прославляєтє бандеровщіну с главной сцени Украіни? Ви отдайотє сєбє отчьот, на мєропріятіі какого уровня ви по просьбє вашєго отца работаєтє?»
Мій згорьований батько знаходився поруч. Видатний режисер масових видовищ, що служив під проводом Шарварка довгі роки, інколи користувався службовим становищем, підкидаючи близьким родичам різні «халтурки».
«Да, Антоша, на етот раз ти со своім патріотізмом пєрєборщіл».
Після делікатного батьківського  осуду  за лаштунки увірвалася «група товаріщєй» в сірих костюмах, що з нальоту-повороту почала погрожувати Шарварку звільненням. «Лєонід Макаровіч вам так просто етого нє оставіт! В залє гості із Москви, Казахстана, Бєлорусії, а ви тут бандеровщіну разводітє!»
«Я тут нє прі чьом. Ето всьо єго лічная ініціатіва.., - вказував на мене  головний режисер-постановник свята. – Нє могу жє я контроліровать всьо, что находітся в головах у всякіх дебільних артістов».
«Кто напоуміл вас устроіть ету провокацію?» - переключились на мене люди в сірих костюмах, від яких тхнуло катівнями на Володимирській, 33. Стало страшно. Перед очима одна за одною поставали історичні фото з Сандармоху.
«Он», - не замислюючись здав я Тараса Петриненка, що взявшись з Тетяною Горобець (дружиною) за руки, доспівував останній приспів у супроводі тисячі дітей з жовто-блакитними повітряними кульками. 
«Стойтє тут! – скомандували «сірі костюми», - ми провєдьом очную ставку і слєдствєнноє дознаніє, когда артіст на сценє закончіт свойо виступлєніє».
Отак мовчки, сповнені емоційної напруги, ми дослухали легендарну пісню до кінця, після чого Тарас Петриненко (дай Бог йому щастя та довгих років життя) публічно  повторив мій трюк. Та його «Слава Україні» не прозвучала так опукло, як моя, бо потонула в овації, оскільки   батько вчасно подав сигнал керівниці тисячі дітей відпустити жовто-блакитні кульки у повітря.
А потім сталося справжнє диво! Леонід Макарович Кравчук, що оце кілька хвилин тому дав рішучий наказ «зачистити бандерівщину серед працівників творчої сфери» вже обіймався на сцені із Тарасом Петриненком, цілуючи його дружину прямо в рот. Після чого виголосив промову в статусі Першого президента Незалежної України, згадавши при тому «непросту історію становлення української державності, сповнену протиріч та історичних компромісів».   
«Я могу вийті на сцену вмєстє со всємі?» - обережно поцікавився я у «сірих костюмів», коли зведений хор Національної опери, капели бандуристів та ансамблю імені Верьовки, разом із тисячею дітей заспівав «Боже Великий єдиний нам Україну храни». Причому діти тільки відривали роти на "а-о-е" для телебачення, в той час як інші артисти, що брали участь у концерті, співаючи під фонограму, полізли на сцену з усіх щілин, як таргани.  «Апофєоз апофігєя» - цинічно позаочі називали це дійство працівники творчої сфери, але в офіційних програмках воно значилося як «Урочистий фінал концерту».
«Піздуй на хуй!» - відповіли мені «сірі костюми», і я таки попиздував разом з усім українським народом святкувати цю незабутню історичну подію в статусі хуй знає кого - чи то козака, чи то бандерівця, чи то  карнавально-шароварної падлюки, яка вирішила зрубити трохи бабла на націонал-патріотичному піднесенні нашої Держави.
З питаннями "хто я", "звідки прийшов" та "куди йду" мені ще тільки належало розібратись.
Уривок з нового  роману Антіна Мухарського "РУСОФОБ", який плануємо видати восени. Долучитися до підтримки видання або передзамовити книжку за вигідною ціною можна на нашому сайті, адресу лишаю на фото та в коментарях.

[ЮАР]

Мухарський воює?