Тетяна Чорновол
9h.
·
Я давно нічого не писала, бо в мене загинув друг... Особливий друг - Олег Собченко. Ми стільки всього пройшли разом, і так багато окремо. Ми навіть не поговорили востаннє, а нам так треба було... Я чомусь була впевнена, що війна, ще зведе нас докупи в якійсь посадці і ми зможемо вилити душу. Поговорити...Інколи в житті найважливіше просто поговорити з другом...
Я би подякувала йому за ті ракети для Стугни, що він мені передав під Лютежем, я би показала, що вони поцілили....
Коли я їх забирала, ми бачилися останній раз, це був десь п'ятий - сьомий день війни, але поговорити ми не встигли, прилетіли орківські вертольоти.Ми подивилися один одному у вічі посміхнулися і розбіглися....Назавжди.
Останніми днями я сиділа в засаді намагалася підстрелити за тебе, Олеже, танк. І то не вийшло, пробач, друже. Мої хлопці підстрелили камаз з орками.Це звісно мало, але це за тебе.
Мені давно до всього байдуже. Війна вчить закриватися і жити одним днем. Але я не можу бути байдужа до твоєї смерті. Бо це поза людськими можливостями бути байдужою до смерті друга - стільки спогадів пролітає перед очима.
Тому я дещо скажу , що раніше би не сказала. Досить часто на війні, я відчуваю себе просто гладіатором римського Колізею. Моя справа виходити на арену і битися, моє майбутнє не далі одного дня, або я вб'ю або загину. І ставлення до мене, як до гладіатора- витратний матеріал. І все що мені залишається це бути щасливою в той день, що у мене є і з посмішкою йти у бій. І це вдається, і радості багато. І нормально сприймається наступне: як одного разу сказало командування моєму сержанту: "Дивись бережи Стугну, іншого сержанта ми знайдемо, а іншу Стугну - ні". Хіба що це навчило мене бути хитрою і підкоректовувати смертельні накази. Я не раз викручувалася: "Ви готові втратити Стугну? Ні? Тоді давайте зробимо так, так і так". До чого це я... А до того, що ми, ЗСУ, вже звикли бути просто гладіаторами. А це не правильно. Це неправильна тактика і стратегія, коли найпрофесійніші воїни ЗСУ під Бахмутом гинуть в м'ясорубці артилерії. Так як загинув Собченко. Винахідливий, сміливий, жартівливий і відповідальний. Це не правильно, коли у супер бійця Олега було вкрай мало шансів вижити, як пише Ігор Луценко ( що був з ним поряд), зважаючи на щільність вогню арти - щодня.
А крім Олега, там ще стільки моїх друзів...з Києва, з Кривого рогу.... Я не там, мені просто пощастило бути не там, гладіатори не вибирають, і не обговорюють накази, мені важко судити, що там, але я переконана, що щось не те. Так не повинно бути це якась хибна тактика і стратегія. Хай ми гладіатори, хай у нас вже поведінка, рефлекси і щастя гладіаторів...Ми готові. Але хіба є сенс так масово нас витрачати. Невже не можна, зайняти тактично зручну лінію оборони? Тому що, ні, кроку назад?
Добре, а хто би мені, ще сказав, де потім взяти гладіаторів, коли не стане тих, хто пішли в першій хвилі. Таких, що вижили в перші дні, отримали досвід, навчилися вбивати і виживати бути впевненими і веселими козаками. Де ще таких взяти? Навіщо витрачати таких під щільними обстрілами арти? Тим паче, що ми не в Колізеї, за спиною Олега була Україна. За спиною, тих , хто ще живий- Україна.
На фото, ми, юні мрійники- на Майдані...
В пам'ять Олега, я пізніше напишу свої спогади про Олега і Майдан