Як я прийшов у політику.
Ніколи цим не переймався, бо більшість часу української незалежності я прожив при Кучмі, і розумів що ця країна ніколи не викараскається з лайна. Часи Кучми то були найстаршніші, найсумніші часи. Все життя займався програмуванням, фанат цього діла (був). Але у 2004 році, коли на політичну арену у якості кандидата в Президенти вийшов Віктор Андрійович Ющенко, я зрозумів, що мабуть час настав, треба щось робити. Перше, що я зробив - знайшов штаб Нашої України (вул. Римарська тут я помилився, бо багато часу пройшло, вулиця Гоголя), пішов туди, мені надавали якихось газет, наклійок, і сказали - йди (нахуй звідси, так я зрозумів), роздавай, розклеюй та наліплюй.
Ну пішов я, наліпив ті наклейки, і розумію, що то все куйня якась, воно не діє. Тоді я знайшов матеріали про Януковича, що він там зек і таке інше, і пішов роздавати по вулицям Харкова. А часи тоді були такі, що якби ці підари мене спіймали, адже вся ментовка була під ними, то пізди б отримав швидше за все, тим більше це Харків, а не Львів або Київ. Роздав біля ста листівок, потім подався ще раз у штаб, кажу - чим я можу ще допомогти? Мені кажуть, будеш членом комісії? Кажу, буду. Потім коли вже ввязався в це діло, думаю - а нахєр воно мені надо, там почали залякувати, мовляв, Янукович прийде, вас всіх пересаджає... трохи злякався, але як ті десантники подумав - хто як не ми. І от всі три тури на вахти протрубив, нам і світло відключали, але то думаю було випадково.
Був один випадок, на дільниці. Заходить сліпий чоловік, а за правилами якщо таке трапляється, то хтось з комісії має йому допомогти, один дядько чи то член чи наглядач взяв його під руку, вся комісія і всі виборці хто на той момент там був включили режим абсолютної тиші, і в цій страшній тиші лунає голос того чоловіка, сліпого - Віктор Ющенко. Всі, навіть представники ПР, ледве не заплакали...