А текст читали? Просто бомба.
Ні, текст не читав, тільки відео...
Так, ... знайшов текст.
Дякую за підказку.
Сила! На таких хлопцях вистояла і все ще тримається Україна.
Дмитро Краслянський, 25 років
72 ОМБр, Київська обл., Яготинський р-н.
Діма Краслянський, здавалося б, звичайний хлопець.
Але це лише на перший погляд. Насправді він той,
що став своєрідним символом майбутньої перемоги.
Хоча починалося все просто:
«За освітою я кухар, але так склалося, що до війни
працював в Києві вантажником на ТОВ «МТІ» і на спорткомплексі «Чайка», – каже Діма.
– Мене призвали 20 березня 2014 року, це була перша хвиля мобілізації.
Я особисто на Майдані не був, та слідкував за подіями й розумів, чим це обернеться для мене – знав, що мене призвуть, бо строкову службу проходив у внутрішніх військах,
знаю, як поводитись зі зброєю.
На той час призивали вибірково, і коли друзі дізнались, що я все таки йду,
серед них були такі, що запитували «Для чого ти йдеш?»,
інші говорили, що молодець, були й такі, які реагували нейтрально:
«Ну призвали, то призвали».
Ще перебуваючи на Половецькому полігоні та в Житомирі, ми з хлопцями думали,
що нас відправлять в Крим, а відправили все-таки на Донбас.
Туди ми потрапили на початку квітня 2014, тоді ще особливих бойових дій не було.
Особисто для мене бойові дії почалися 9 травня біля РУВД м. Маріуполь,
а потім була Саур-Могила».
Саме там Діма відсвяткував свій 24-й день народження.
Звідти телефонував мамі і розповідав їй історії про те, як зловили зайця та смажать шашлик.
А в той час йшли жорстокі бої: «Там мене поранили.
Був мінометний обстріл, спочатку на нас вийшов Стрєлков, ми трьома танками відбили атаку,
це було 16 липня.
17-го збивають малазійський «Боїнг» неподалік від нас, за 6 км від нашого блок-поста,
і 18-го липня вже накрили нас. Тоді вже кільце було замкнене і ми опинились у великому котлі.
Атака була раптовою.
Пам’ятаю, що перші 3 міни пролетіли повз, а від вибуху четвертої впав я і мій товариш Руслан.
В мене були перебиті ноги, Руслан був мертвий».
Діма лежав, стікаючи кров’ю, а обстріл продовжувався.
Лише коли все стихло, побратими витягли його з окопу і повезли в госпіталь.
Дорогою, щоб не знепритомніти, співав гімн України.
Через больовий шок навіть не відчував, що осколками посікло не лише ноги,
а й голову, але співав.
Лише в госпіталі, коли намагався вимовити своє прізвище і не виходило, зрозумів,
що ситуація серйозніша, ніж здавалося.
Потім операція, під час якої Діма впав в кому.
Ще до того він знав, що ногу ампутували, але не знав, як сказати про це мамі.
Реанімація, шанси незрозумілі, ситуація критична.
Діма замкнувся в собі, не хотів ні з ким спілкуватися.
Мама, яка була постійно поряд, думала, що це через втрачену ногу,
а насправді Діма думав, що всі його побратими загинули в тому бою.
Аж поки йому не сказали, що більшість хлопців вижили.
Та про те він зараз розповідає неохоче. Натомість: «Що я ніколи не забуду?
Як ми Стрєлкову «люлєй наваляли», – сміється Діма.
– Коли от з хлопцями зустрічаємось, більше згадуємо приємні моменти – це веселіше!».
«Перебування в АТО, поранення, тривале лікування – мене це все дуже сильно змінило.
Я став впертішим, жага до життя стала більшою.
І правильність – я почав розуміти, як треба жити. Точно не так, як жив до цього.
Я б не починав ні палити, ні пити. Навіть пива.
От як зараз – вже 2 роки алкоголю не вживаю взагалі» – каже Діма.
«Війна затягує дуже сильно.
Минуло вже 2 роки після поранення, а я ще й досі дуже сильно хочу повернутись туди
– в мене там залишилось дуже багато друзів, яких я знав.
Вони там загинули. Багато «300-х».
Хочеться повернутись і не те, щоб помститися, просто хочеться справедливості
– я ж не прийшов в Російську Федерацію з криками: «Давайте тут УКРеенер робити!»,
я жив на своїй землі.
І тут таке, як же всидіти і спокійно дивитись на це?»
«Особисто для мене зараз дуже важко спілкуватись з тими, хто в АТО не був, – зізнається хлопець. – Майже кардинально змінилось коло спілкування, переважають АТОшники.
З ними легше спільну мову знаходити, навіть, якщо ми бачимося вперше,
то простіше спілкуватись з ними, ніж з деякими, кого знаю з дитинства.
З тими друзями, що були до війни, я спілкуюсь, але не завжди розумію їх.
Мені здається, події, що відбулись зі мною за останні 2 роки, сприяли тому,
що я подорослішав років на 15-20.
Чи розуміють вони мене?
Навіть не знаю, ми на цю тему ніколи не спілкувались.
Я взагалі не люблю на такі теми спілкуватись, я ж не буду кожного друга запитувати:
«Ти мене розумієш?».
Це смішно.
Нові знайомі, коли дізнаються про мою війну, дуже по різному реагують.
Ось недавно в себе в лікарні проходив комісію, і один з відвідувачів мені відразу каже:
«Ви не праві, що пішли на Донбас!», там ще пенсіонер якийсь поруч сидів і почав твердити, що,
мовляв, чому ми пішли проти братського народу.
Я й кажу їм: «Мені більші брати німці – вони мене склали по частинках,
в той час як ті, про кого ви говорите, ніколи не були й не будуть мені братами,
зробили все можливе, щоб мене знищити».
Але, звичайно, не всі так реагують.
Таке життя.
До усього потрібно звикнути, але, чесно кажучи, це важко».
Діма не з тих людей, які сидітимуть склавши руки і дивитись на те,
що відбувається навколо них.
Він з тих, хто попри все не втрачає свого оптимізму і віри в майбутнє:
«Плани на життя – відкрити свою справу.
Моя мрія – дитяче кафе.
Хочеться, щоб добра було більше, а не тільки алкоголь в барах.
Хочеться, щоб діти звикали до культури з дитинства.
Коли був в Німеччині, я побачив як люди відпочивають.
Хочу, щоб і в Україні так було».
«Переважна більшість нашого суспільства живе, ніби війни немає.
Але кожна людина так живе, поки горе не торкнеться її самої, чи її сім’ї,
от тоді починають замислюватись.
Я це розумію і коли бачу все, що відбувається навколо, різні думки бувають,
але я знав, для чого особисто я туди йду.
Мені навіть говорили, що ми там мільйони заробили, – Діма знову сміється.
– Просто перепитую: «А ви впевнені?
Особливо я – що заробив, то вже точно».
Згадую мою першу зарплату – 1300 гривень, 2300 в кращому випадку.
То був травень 2014. Це була моя зарплата, її вистачало на сигарети і який-небудь
крем для гоління, чи ще щось незначне.
За ці 2 роки мало що змінилося тут, у мирному житті, але я намагаюсь мало реагувати на це.
Я живу для себе і для тих, хто поряд зі мною.
Я не збираюсь прогинатись, я не для того вижив, щоб підлаштовуватись під світ,
нехай світ під мене підлаштовується.
Я став впевненіший, перестав соромитись.
От вдома часом мама каже: «Вдягни штани, бо протез видно!»
А чого? – в мене шорти до колін, протез видно, спокійно по двору ходжу,
в магазин можу сходити. В цьому плані я спокійний – хай дивляться, хай знають».
«Нам потрібна більше не психологічна реабілітація, – каже Діма,–
а відпочинок, від шуму, від гаму. Спокій треба, поїхати десь в ліс, в санаторій. І спілкування.
Правильне спілкування.
Я спілкуюсь із тими, з ким знаю, що можу говорити на будь-яку тему.
В мене організм, можна сказати, сам фільтрує – розумію, що мені нема про що
розмовляти з людиною і вона якось сама по собі відходить.
Сам не знаю чому. Але це добре.
Особисто в мене зараз, в першу чергу, в планах реабілітація,
потім зробити ремонт в квартирі.
А потім класика – сім’я, діти.
Що ще треба?»
