Журнал Україна / Ukraïna Journal
25 November 2017 ·
ДВІ БІОГРАФІЇ РУСЛАНИ ЛИЖИЧКО,
або
Чому зірка української поп-естради виступає проти українізації
У мене не було наміру заглиблюватися в цю тему, але дискусія, яка розгорілася після вираження зневажливого ставлення Руслани до ідеї українізації, примушує мене таки висловитися якнайдокладніше.
*
Діячі мистецтва, як би вони не намагалися дистанціюватися від політики, мимоволі стають лідерами національної громадської думки або ж агентами ворожого впливу.
Зірка української поп-естради Руслана Лижичко не цурається ні політики (обиралася народним депутатом), ні громадської діяльності (виконувала й виконує чимало усіляких обов‘язків).
Як вельми популярна в усіх куточках України й далеко за її межами особистість, Руслана має усі можливості для того, щоб бути лідером громадської думки і справляти вирішальний вплив на піднесення рівня національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства.
Для цього Руслані годилося б проявляти україноцентричність. Такою мірою, як це робить її колега по естраді Марія Бурмака ((див.:
http://ukr-biz.com.ua/editor/79100/).
*
На жаль, Руслана такої україноцентричності не проявляє. Нещодавно вона засвідчила це несприйняттям ідеї українізацції, формально висловивши негативне ставлення до самого терміну «українізація», а в цьому контексті знічев‘я піддавши критиці й квотування телерадіоефіру.
«Я проти українізації», - такою заявою Руслана приголомшила українське суспільство (див.:
https://m.znaj.ua/…/ya-proty-ukrayinizaciyi-ruslana-prygolo…). Сказано це було перед камерами телеканалу ICTV (див.: "ICTV" on @Wikipedia:
https://uk.wikipedia.org/wiki/ICTV?wprov=sfti1).
Ця заява викликала хай і непрямий, але таки осуд з боку стриманої на критику Марії Бурмаки, хоч вона й не визнає цього (
).
Якби сказане Русланою прозвучало, наприклад, на науково-практичній конференції, нічого страшного не сталося б. Був би просто привід подискутувати над тим, як годилося б розуміти українізацію, як пояснювати нагальність її суспільству, як випрацьовувати стратегію і тактику, щоб суспільство сприйняло і прийняло її з розумінням.
Пані Лижичко ж заговорила про українізацію в негативному плані в аудиторії не просто з низьким рівнем національної свідомості, а ще й зросійщеній та задуреній кремлівською пропагандою. Ясна річ, така аудиторія відреагувала дружними оплесками на її підтримку.
Це був явно провокативний виступ, який викликав бурхливу реакцію в мережах. Як і варто було сподіватися, пішли балачки про те, що Руслану просто «неправильно зрозуміли».
Одним із найактивніших адвокатів Р. Лижичко став зазвичай розважливий відомий журналіст Євген Якунов (див.:
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1779077778778787&id=100000297456910).
Перед тим, як оприлюдними спеціальний запис на захист Руслани, Є. Якунов намагався переконати мене в тому, що «слово "українізація" у багатьох асоціюється з іншим "русифікація", тобто насильницьке стирання в людській пам`яті всього, що пов`язане з його етносом. Під українізацією багато хто і руськомірци і на жаль наші радикали розуміють насильницьке впровадження етнографічних елементів української культури. Руслана й каже про ті самі шаровари, оселедці тощо» (стилістику й пунктуацію оригіналу збережено).
У цьому зв’язку мій колишній студент розщирився філософською сентенцією ось якого змісту:
«Українська нація складеться тоді, коли умовний єврей Зісельс ходитиме в кіпі й з пейсами, але спілкуватиметься українською (що він і робить), коли в школах вивчають Лева Толстого, але в українському перекладі. Не можна всіх зробити етнокультурними українцями, об`єднувати має сучасні культура і мистецтво. Це має бути освоєнням світового культурного простору через українську мову. Очевидно, для цього потрібен інший термін...»
Звичайно, можна використати інший чи й вигадати новий термін, але в реальному житті має відбутися саме українізація.
Як таке можна реалізувати без широкомасштабної поетапної програми українізації, щоб це сталося без насильницьких методів, пан Якунов не говорить, хоч відповідь лежить на поверхні: україноцентричні лідери національної громадської думки (Лижичко та Якунов - серед них) якраз і мають ненав‘язливо (sic!) просувати в суспільство ідею повернення до національних традицій і звичаїв. При цьому не обов‘язково навіть вдаватися до використання терміну «українізація».
А ще вони можуть постійно нагадувати суспільству про потребу наповнення національним змістом освіти і просвіти, інформаційного простору... У такий спосіб, до речі, уникаючи мимовільного виконання ролі агентів впливу «русского міра» (якщо вони самі такими себе не вважають).
На жаль, не схоже, що такі, як Руслана Лижичко, за переконаннями є справді україноцентричними особистостями і не демонструють навіть намагання усвідомити себе і свою роль в українському суспільстві, а отже - допомогти суспільствові підняти рівень національної свідомості й громадянської відповідальності, а відтак - брати активнішу участь у розбудові незалежної й успішної України.
Натомість вони хочуть, щоб суспільство залишалося таким, яким воно є, і любило їх такими, як вони є. Попри те, що час і події вимагають робити ВИБІР. Тим більше, що сусіда-агресор свій вибір давно зробив: «Хто не з нами, той проти нас!», - і пішов проти України війною.
*
І тут доречно буде нагадати для багатьох уже призабутий епізод. Після поїздки на Донбас, де вже йшла війна, 1 вересня 2014 року Руслана влаштовує прес-конференцію (Руслана: Стоп вогонь! | Прес-конференція. УНІАН. 01.09.2014 - YouTube
https://m.youtube.com/watch?v=CuSwLxluyXg), «основний меседж якої — «стоп вогонь по своїх», припинення війни в Україні між своїми.
Війна штучно спровокована тими, хто стріляє, як це було на Майдані, у обидві сторони. Існує нечистоплотна гра, яку треба розкрити. Ми можемо домовитися й повинні перестати стріляти у своїх, щоб об'єднатися проти справжнього ворога, проти зовнішнього агресора. Закінчила фразою: «Порошенко, коли ми прийшли до нього, нас не почув, Захарченко почув і зрозумів».
У блозі пояснила: «Я йду своїм шляхом, хочу наблизити мир і врятувати життя моїх співвітчизників» (див.:
https://uk.wikipedia.org/wiki/Лижичко_Руслана_Степанівна).
Судячи із процитованого вище, Р. Лижичко позиціонує тут не як лідер національної громадської думки, а як агент впливу, який знайшов спільну мову з проросійським сепаратистом Захарченком. Вам це не нагадує поведінку іншої особи такого світогляду - Н. Савченко? (До речі, Є. Якунов сприйняв Савченко як «Жанну д‘Арк, яка не догоріла».)
Симптоматично, що «партнером» Руслани на прес-конференції був Володимир Рубан, який позиціонує себе переговорником з сепаратистами щодо обміну полонених і який є громадсько-політичним партнером В. Медведчука (про нього дет. див.: Рубан Володимир Володимирович — Вікіпедія
https://uk.wikipedia.org/wiki/Рубан_Володимир_Володимирович; зокрема - тут: Бывший одноклассник “генерала” Рубана, сообщил кто он на самом деле • Портал АНТИКОР
https://antikor.com.ua/…/28385-byvshij_odnoklassnik_general…).
Свідомо чи не свідомо Р. Лижичко в цій ситуації стала інструментом просування в національну суспільну свідомість, а отже - й засобом легітимізації ідей тих сил, які влаштовують спектаклі за добре продуманими й добре виписаними антиукраїнськими сценаріями.
Особистість з достатньо високим рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності напевно зорієнтувалася б у ситуації, в яку аферу її затягують, відмовилася б від участі в явно брудних справах або й знайшла б у собі сили з гідністю виплутатися з халепи, в яку її втягли. Якщо, звичайно, ця особистість не вибирає такий шлях свідомо.
*
Щоб відстежити тенденцію поведінки Р. Лижичко як публічної особи, згадаймо її роль на ЄвроМайдані.
Ось що написано про це в Вікіпедії:
«Наприкінці листопада 2013 року Руслана стала однією з ключових фігур в проєвропейських масових протестах. Починаючи із грудня 2013-го — одна з активісток Євромайдану, на підтримку опозиційних сил вела нічні вечори майже до втрати голосу[5]. Більше, ніж на 4 місяці Руслана повністю зупинила концертну діяльність і проводила майже кожну ніч з півночі до світанку на Майдані Незалежності у Києві, який став центром протестів. Загалом Руслана провела на Майдані Незалежності понад 100 ночей, протягом яких понад 500 разів виконала державний Гімн України і зробила символом мирного протесту Світло.
Часта виконавиця гімну України на Євромайдані, та організатор концертної програми. 22 грудня 2013 ввійшла в «НО Майдан» нарівні з іншими представниками опозиційних сил. З її слів, про це вона дізналась коли виходила на сцену[6] За свідченням Руслани, з грудня 2013-го її переслідували спецслужби[7], викликали до Генпрокуратури для надання свідчень» (див.:
https://uk.wikipedia.org/wiki/Лижичко_Руслана_Степанівна).
А ось свідчення пересічних учасників Майдану:
«Лижечко - патріот? Це та, яка не дала курва попередити студентів про побиття?» (Ігор Бузницький)
«Лижечко на майдані всіх тільки збивала з толку своєю ліберальною толєрастією. Ті її запальнички, і сміттєві пакети, якими вона хотіла закидати мусорів. А всіх, хто хотів по справжньому боротися проти беркутів автоматично оголошувала провокаторами» (Олександр Василик)
«як очевидець зауважу що майдан, який махав ліхтариками і майдан, який стріляв та кидав молотова то два різних майдани.
псів януковича прогнав другий майдан, перший був на підхваті або просто був неподалік» (Сашко Бабенко)
(див. коментарі тут:
).
А це з інших відгуків:
«Це було зрозуміло ще під час Майдану. Українцям, очевидно, потрібні ліхтарики і ЛГБТ. З такою "елітою" українці ніколи не матимуть національної держави» (Роман Андрусяк -
).
На основі цих свідчень, звичайно, не можна стверджувати категорично, що Руслана виконувала на Майдані роль агента впливу чи принаймні мимовільну провокативну роль.
Можливо, з часом знайдеться зацікавлений дослідник, який передивиться усі відеозаписи з Майдану, перечитає текстові документи й відстежить та осмислить поведінку нашої героїні у контексті того, ради чого збирався Майдан.
Зрештою, думаю, з часом спливуть на поверхню ще багато яких фактів, які проявлять у Руслані агента впливу й людини українобіжної.
*
Існує ряд свідчень, що Р. Лижичко, приїхавши до Києва, раптом заговорила російською мовою. Тобто виходить, буцімто у Львові її знали й сприймали як людину стовідсотково україномовну й щиру українку.
Насправді нічого дивного в російськомовності Руслани немає: вона народилася й виростала в родині, в якій російська мова, якщо й не переважала, то була й напевно залишається особливо пошанованою, пріоритетною.
Свою питому російськомовність пані Лижичко чомусь приховує. І це діходить до курйозів.
В інтернеті можна знайти дві її біографії, і вони відмінні не тільки мовами написання. Вони ідеологічно й фактологічно відмінні одна від одної. Таке враження, що героїня цих біографій живе в двох вимірах чи світах (астрологи скажуть: нічого дивного - Близнюки ж).
Особливість україномовного життєпису полягає в тому, що Руслана не розкриває своє походження - хто її батьки, де і як минало її дитинство, хоч це напевно було б цікавим для шанувальників її таланту серед співвітчизників в Україні.
Ну, цьому ще можна придумати якесь пояснення. Курйозний факт цієї версії біографії в тому, що народжена й вихована в СРСР особа, виявляється, не володіє... російською мовою. Українською й англійською володіє, а от російською - ні. Немає російської в переліку мов. Немає і все.
Детальніше з біографією Руслани для україномовних співвітчизників - можна ознайомитися тут: «Лижичко Руслана Степанівна — Вікіпедія» (
https://uk.wikipedia.org/wiki/Лижичко_Руслана_Степанівна).
Хто володіє англійською, може ознайомитися з англомовною версією біографії Руслани, адресованою світовій спільноті, яка, на відміну від української, є щедріша на подробиці про походження («Ruslana - Wikipedia» -
https://en.wikipedia.org/wiki/Ruslana) і яка, до речі, є своєрідною прокладкою між україномовною та російськомовною версіями.
Біографія в російськомовній Вікіпедії розрахована, ясна річ, на те, що україномовний читач сюди напевно заглядати не буде, а от російський буде в захваті, та й російськомовному з теренів України (хай, зрештою, останньому й «какаяразніца») буде приємно...
Що ж там такого цікавого в цьому варіанті?
Відкриваємо сторінку Вікіпедії й читаємо мовою оригіналу:
«Руслана Сапегина родилась 24 мая 1973 года во Львове в семье Нины Аркадьевны Лыжичко (дев. Сапегина[2]) (род. 7 января 1950[3] в Екатеринбурге, с 1975 работала в Институте нефтехимии во Львове, с 1996 года работает в продюсерском агентстве Русланы "Студии «Люксен» главным медиа-менеджером) и Степана Ивановича Лыжичко, родом из села Пуповецки Рогатинского района в Ивано-Франковской области[2][4], работал теплотехником в Институте нефтехимии, потом основал свою фирму[2][3]. Родители развелись в 1981 году («Лыжичко, Руслана Степановна» on @Wikipedia:
https://ru.wikipedia.org/wiki/Лыжичко_Руслана_Степановна).
Ви не шоковані? Руслана, виявляється, народилася хоч і в подружжя Лижичків, але як... Сапєґіна. Це - дівоче прізвище її матері-росіянки, народженої в далекому Заураллі (за іншими відомостями, аж на Сахаліні) й іронією совкової долі занесеної до Львова.
З цієї ж біографії довідуємося, що батьки нашої героїні розлучилися, коли їй було вісім років. Отож вона виростала й виховувалася мамою-одиначкою і напевно ж не в галицькій чи гуцульській традиції, а в традиції, яка була звичніша матері, - в уральсько-сахалінській з накипом радянського кочового життя військовиків.
Прикметно, що пошукові системи підбирають кількісно більше російськомовних публікацій. Ось одна з них: «Руслана Лыжичко биография, фото, личная жизнь и ее дети» (
https://uznayvse.ru/zname…/biografiya-ruslana-lyzhichko.html). Щоправда, про дітей тут ні слова...
Чимало цікавого довідуємося з інтерв‘ю з матір‘ю Руслани - Ніною Сапєґіною, загублене в надрах інтернету - воно не випадає в пошуку, але на нього є майже непомітне посилання в Вікіпедії (
https://www.webcitation.org/6CY2TuWiN).
Саме з цих російськомовних джерел довідуємося, що мати Руслани - музикант за освітою, але чомусь працювала в невідомому (очевидно, режимному) нафтохімічному інституті.
Що ж вона там робила з дипломом музично-педагогічного училища? Працювала у відділі кадрів! Люди середнього віку, які бодай коротко мали справи з радянськими відлілами кадрів, знають, що кадровики мусили співпрацювати з спецслужбами. У будь-якому разі. А якщо підприємство, установа чи організація були режимними, тоді це було щось навіть більше, ніж співпраця...
Спекуляції? Можливо. Я виходжу з логіки проживання й працевлаштування справжньої росіянки у справжньому бандерівському Львові. Тим більше, що ми знаємо: мати відіграла просто виняткову роль у становленні Руслани Сапєґіної-Лижичко як особистості.
І тут питання упирається в те, а хто ж народив і виховав матір і яким же військовиком був Русланин дід - Аркадій Сапєґін.
*
Аркадій Васильович Сапєґін, виявляється, залишив цікаві сліди в інтернеті, причому виключно в російському інформаційному просторі. Ось його спогади про «Велику Вітчизняну війну» в серії «Я Помню. Герои Великой Отечественной войны. Участники ВОВ. Книга памяти» (
https://iremember.ru/…/svyazisti/sapegin-arkadiy-vasilevich/).
А тут полковник А. Сапєґін понад п‘ятдесят хвилин під відеозапис розповідає про свою участь у війні і своє бачення миру, суспільства, способу життя та ін. (
https://youtu.be/fOayLOIMLjc).
Навесні 2010 року «Комсомольская правда в Украине» опублікувала підбірку інформаційних матеріалів про родичів українських естрадних зірок під назвою «Мой дєд - гєрой!» Є тут і матеріал про Русланиного діда як визволителя Львова...
З цього ж матеріалу випливає, що на той час 84-річний дід Руслани по матері полковник Сапєґін жив у далекому від українського Львова російському Оренбурзі (див.:
https://kp.ua/culture/221109-moi-ded-heroi).
Але лише московська «Учительская газета» у матеріалі «Настоящій полковник» пояснює і прояснює суть того, до чого ми намагаємося докопатися, щоб зрозуміти феномен Руслани Лижичко.
Цитую мовою оригіналу:
«После войны он получил рекомендацию в Горьковское военное училище. Настоящий полковник начинался с бравого лейтенанта. Служба предполагает частые переезды. Жил с семьей на Сахалине, семь лет в Потсдаме (Германия), работал замполитом полка. Вернувшись на родину, поступил в Высшую партийную школу в Москве, которую окончил с отличием.
После в биографии был Львов (именно здесь стартовал его педагогический путь), затем Свердловск. Сапегин работал в райисполкоме Ленинского района, в то время как Свердловским обкомом партии руководил Борис Ельцин. Появилась совместная идея создать специализированный военный лагерь для старшеклассников и рабочей молодежи, где ребята будут осваивать азы армейской жизни. Место выбрали под Кировградом, вокруг красивый лес, горы. Несколько лет Сапегин был начальником лагеря, где прошли обучение многие группы допризывников. Борис Николаевич, оценивая уровень подготовки, как-то раз пошутил: «Ребята у тебя такими специалистами становятся, словно уже отслужили в армии!»
Аркадия Васильевича всегда привлекало общение с молодежью. Еще во Львове он начал вести в школах уроки начальной военной подготовки, продолжил это и в Свердловске: школа №64, затем 159‑й лицей. Его воспитанники, и мальчики, и девочки, носили военную форму, которая учила аккуратности, подтянутости, собранности» (Настоящий полковник // Учительская газета. 2016. 5 мая. N 18 -
http://www.ug.ru/archive/64916).
Особливо вчаровує в цьому тексті те, що «єго воспітаннікі, і мальчікі, і дєвочкі, носілі воєнную форму, которая учіла аккуратності, подтянутості, собранності».
Скидається на те, що полковник Сапєґін був одним із тих, хто спричинився до народження популярної тепер у російській культурі традиції наряджати дітей у військові строї та влаштовувати масові воєнізовані істерії з нагоди «Дня Побєди» та інших патріотичних свят за участю вбраних у військове навіть немовлят і кричати «Дєди ваєвалі!»
Якщо звідси бере початки Русланина ідея-фікс «культурної революції», замішана на «диких танцях» та «колорадському» патріотизмі, вона не має нічого спільного з українською культурною традицією, і можна собі тільки уявити висліди такої «революції».
*
Один із тих, хто справляє вплив на Руслану не менше, ніж її мати, є її чоловік Олександр Ксенофонтов. Хоч про нього є чимало інформації в інтернеті, все зводиться вона до стандартних відомостей, які можна знайти в Вікіпедії (українська версія: «Ксенофонтов Олександр Костянтинович» on @Wikipedia:
https://uk.wikipedia.org/wiki/Олександр_Ксенофонтов; російська версія: «Ксенофонтов, Александр Константинович» on @Wikipedia:
https://ru.wikipedia.org/wiki/Александр_Ксенофонтов; найскромніша - англомовна версія: «Oleksandr Ksenofontov - Wikipedia» -
https://en.wikipedia.org/wiki/Oleksandr_Ksenofontov).
Походження Ксенофонтова з‘ясувати непросто. Як колись проговорилася мати Руслани Ніна Сапєґіна, у Львові у Ксенофонтова є мати Фріда Улянівна, а по той бік «порєбріка» - брат, російський військовий, прикордонник чи спецслужбіст (див. тут:
https://www.segodnya.ua/…/c2256713004f33f5c2256f1800533905.…).
Як бачимо, як і Руслана, її чоловік має родинні зв‘язки по обидва боки фронту. Що ж, заручниками такої ситуації стали десятки, сотні тисяч і, можливо, навіть мільйони людей в Україні, маючи родичів у Росії, яка пішла проти України війною. Щоб, за правом «старшого брата», схилити «молодшого» до «добровільного приєднання» до «русского міра».
Особистість творчо активна, Ксенофонтов, як і Руслана, по-своєму може виконувати в українському суспільстві функцію лідера громадської думки й відтак сприяти піднесенню національної свідомості й громадянської відповідальності цього суспільства.
Залежно від власних переконань, з другого боку, він може бути й свідомим або несвідомим агентом ворожого впливу на це ж суспільство. Підсвідомий вплив - помилка, а от свідомий - злочин.
По який бік барикад знаходиться Олександр Ксенофонтов, сказати важко. Але з‘ясувати треба б, бо тоді ми краще зрозуміємо, хто є who одна з ікон української естради Руслана Лижичко.
Вікіпедія стверджує, що пан Ксенофонтов є директором і власником львівського рекламно-продюсерського агентства «Люксен» та директором телерадіокомпанії «Інтерзахід» (
https://ru.wikipedia.org/wiki/Александр_Ксенофонтов).
Львівські журналісти з проекту «Наші гроші» думають інакше:
«ПрАТ ТРК Люкс [нинішнього мера Львова А. Садового] також має 15% у ТОВ “Студія звукозапису “Люксен”. Двома іншими співвласниками “Люксену” є співачка Руслана Лижичко (70%) і її чоловік продюсер Олександр Ксенофонтов (15%). “Люксен” є засновником компанії “Інтер-Захід”, що займається розміщенням регіональної реклами практично на всіх загальноукраїнських телеканалах та низці радіостанцій» (Кому належать львівські ЗМІ • Портал АНТИКОР
https://antikor.com.ua/arti…/425-komu_nalehatj_ljvivsjki_zmi).
Впадає в око цікава розбіжність у презентації одного факту. Вікіпедія каже, що чоловік Руслани є «директором телерадіокомпанії «Інтерзахід», а портал «Антикор» пише, що «“Люксен” є засновником компанії “Інтер-Захід”».
Звернімо увагу спочатку на розбіжність у написанні самої назви суб‘єкта підприємницької діяльності: «Інтерзахід» та «Інтер-Захід». Відтак згадаймо одну з найбільших в Україні проросійських медія-компаній з назвою «Інтер», яка є частиною бізнесової імперії Д. Фірташа (див.: "Інтер (телеканал)" on @Wikipedia:
https://uk.wikipedia.org/…/%D0%86%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80_(…).
Напрошується запитання, а чи не є пан Ксенофонтов директором «Інтер-Захід» як львівського відділення рекламного крила телекомпанії «Інтер», а «Люксен», якщо й має щось там до діла, то хіба що як співзасновник. Навряд чи Д. Фірташ толерував би використання його бренду кимось іншим, хай і такою знаменитістю, як Руслана.
Ми закинули вудочку на сайті Інтер—Реклами -
http://www.inter-reklama.com.ua/. Отож подивимося, яка інформація зачепиться на гачок.
Зверніть також увагу на те, що в добу розвою інтернету ні фірма Р. Лижичко «Люксен», ні заснована нею (спільно з «Інтером» чи незалежно від «Інтеру») рекламна компанія «Інтер-Захід» не мають своїх веб-сайтів. Таке враження, що ці дві юридичні особи живуть у минулому столітті й не мають наміру пересуватися в нинішнє.
Хіба не дивний прояв «культурної революції»? І напевно ж це чимось обумовлено, і питання про брак коштів бодай на найдешевший сайт тут навіть не виникає.
Найцікавіше в тому, що пошукові системи інтернету не видають жодної (ніц, як сказали б у Львові!) інформації про будь-яку продукцію, яка авторським правом була б пов‘язана з «Люксен» або «Інтер-Захід». Таке враження, що ці дві юридичні особи ніде не проявляються взагалі.
Якщо так, тоді виникає цілком резонне запитання, яким же бізнесом тоді займаються чоловік та мати Руслани Лижичко поза своєю безпосередньою участю в її концертній та громадсько-політичній діяльності?
Знайдете відповіді на це запитання, можливо, багато ще чого нового й несподіваного довідаєтеся про саму Руслану.
*
«Яка хата - такий тин, який батько - такий син», - ця приказка начебто не тичеться до Русланиного батька - Степана Лижичка. Бачите, навіть тут «яблуко від яблуні недалеко котиться» більше пасує др Руслани...
Тепломеханік, а тепер «газовщік», батько Руслани в її житті відіграв мінімальну роль, про яку подруга Русланиної матері сказала, що, «очевидно, його призначенням у цій родині було зачати Руслану. І більше - нічого» (див. тут:
https://www.segodnya.ua/…/c2256713004f33f5c2256f1800533905.…).
Напевно і в духовному відношенні його участь була такою ж. Тому-то Руслана й згадала про гуцульське коріння свого батька доволі пізно.
Очевидно, тому й сама Ніна Сапєґіна якось наголосила, що її дочка взяла більше від баби - батькової матері, аніж від самого батька.
До певної міри гуцульське проросло в її творчості, але не вельми проявилося в її національній свідомості. Українка з Руслани вийшла формальна, ба навіть формалістична.
Тому й кортить їй якомога скоріше «зняти шаровари» і влаштувати «культурну ЄВРОреволюцію». От тільки ідеології під ту революцію Руслана не має. І навряд чи й матиме.
*
Високий рівень національної свідомості й громадянської відповідальності ще міг би порятувати Руслану Лижичко як особистість, допомогти їй стати лідером української національної громадської думки в українському суспільстві й відтак поставити її в авангард серед тих, хто творить українську націю й українську державу.
Але десь на глибинному рівні, захованому від ока пересічного члена українського суспільства і світу, душу й серце її точить черв’як «русского міра», підселений туди рідними їй, але чужими й вороже налаштованими до України і всього українського людьми.
Відтак талановита особистість, яка загубила себе між двома непримиренними світами й культурами, мимоволі стала символом того прошарку українського суспільства, яке ми тепер означаємо тегом «какаяразніца».
Сила її таланту й широкої популярності серед народу роблять її мимовільним агентом впливу ворожих для України і всього українського сил, і час від часу це вихлюпує з підсвідомості необдумані слова, дії і вчинки.
Якщо ж Руслана таємно ще й цілком усвідомлено пов’язана співпрацею з ворогом незалежної України, тоді її громадсько-політичні поведінка та вчинки роблять з неї ще й високопрофесійного провокатора.
Володимир Іваненко
Український Університет
21 - 25 листопада 2017 р.
