.......
- Прийшла все-таки?
- Угу.
Смерть всілась на край ліжка і подивилася на завалену ліками тумбочку. Стандартний набір: розжарена лампа - світила всю ніч безперервно, купа різноманітних таблеток, горня давно остиглого чаю і книга із закладкою.
Старий дивився на Смерть спокійно, без страху. Він давно її чекав.
- Скільки мені ще?
- Дві хвилини.
- А я в памперси тільки що налюрив.
Смерть засміялася, вишкіривши свій оскал гнилих, жовтих зубів, в порожніх очницях блиснув зелений вогник.
- Люблю гумористів.
Знову повисла мовчанка. Секунди текли жахливо повільно, здавалося, що годинник зупинився.
- Смерть, можна тобі задати питання?
- Валяй.
- В чому сенс життя?
Смерть хмикнула. Зазвичай запитували: «Що буде далі?». Нікого вже не цікавило життя, яке вона забирала.
- Ти філософ?
- Ні. Я все життя пропрацював учителем. І завжди задавався цим питанням. У чому ж мій сенс життя? Народився у мене син. Думав, ось він - мій сенс життя! Сенс життя в продовженні життя! І ти його забрала у вісімнадцять.
Старий говорив спокійно, спогади про давно померлого сина вже не рвали душу, біль пішов.
- Я це витерпів. Було важко, але пережив. Я вирішив, що сенс життя в коханні. Люба. Любов моя. Не змогла зі мною жити після смерті сина, і моя любов їй була не потрібна. Ми ж могли ще завести дітей, але ні. Пішла до іншого.
Смерть хмикнула. Звична справа, скільки раз вона вже чула таке.
- І тоді я вирішив, що сенс життя в моєму покликанні. Я вчив дітей. Я повністю віддався роботі. Вкладав у їх уми все, що знав сам, віддавався весь їм без залишку. Безсонні ночі заради того, щоб донести їм більше, ніж може дати школа. Стільки осіб я осяяв натхненням, скільки ясних очей горіли, слухаючи мене годинами. І що вийшло?
- Що? - мимоволі запитала Смерть.
- Та нічого! У кращому випадку сірі клерки, та балакучі менеджери. Ті ж, у яких я бачив майбутніх великих людей стали зовсім нікчемними. Покидьками. Прийшов до мене якось Андрій Васнєцов. Адже улюбленцем моїм був. Прийшов п'яним злиднем на День Вчителя. І каже: «Даремно ви все це робили, Сан Санич. Даремно». У мене в той момент серце зупинилось. Більше половини життя поклав даремно. Не залишив після себе нічого. Нічого!
Стрілка годинника дуже повільно, але повзла. Минуло півтори хвилини. Смерть піднялася з ліжка.
- Так у чому ж сенс життя? Скажи, може не даремно я таки прожив це життя і лежу зараз ось тут в памперсах?
- Пам'ятаєш в сьомому класі Яну Смирнову?
Старий наморщив лоба, намагаючись пригадати.
- Руда така?
- Так. Правда померла вже давно.
- Пам'ятаю.
- Пам'ятаєш ти їй підніжку підставив і вона з усього маху пролетіла, та приземлилась просто обличчям в купу собачого лайна?
Старому не сподобалися такі спогади.
- Нерозумною дитиною був. Діти бувають жорстокі.
- Неважливо. Її ще стали обзивати «Янка-гімнянка» і їй довелося перевестися через це в іншу школу.
- І?
- Все. Оце і є весь твій сенс життя. Ти виконав своє призначення.
Старий охнув і затрясся.
- Як так? - сухо запитав він.
- Вона народила велику людину, політика, який увійде навіки в історію. Ти ж був лише пазлом мозаїки. Як і більшість людей. Просто пазли. Не більше.
- Ні. Не вірю ... Як же так ...
Смерть не стала слухати старого і змахнула над ним косою. Сіра субстанція душі покинула старе тіло, піднявшись до стелі і розсипавшись невидимим попелом.
- Ось так. - сказала Смерть і закинувши косу на плече вийшла з кімнати.
У кімнаті запахло сечею......
via
https://tbs-mbs.net/show.php?wsh=14&id=105&pg=1
