Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)
1 d·
До самміту НАТО. Певно, всі вже бачили той нещасливий твіт офіцера Luftwaffe, якого тут-таки обреготали українці, пояснюючи бевзеві, як слід грамотно виставляти ППО за 20 км від кордону ймовірного суперника (лінк даю в коменті). Я могла б додати до цієї хвилинки-веселинки трохи власних вражень від спілкування, за минулий рік, з НАТОвським генералітетом, однак залишу це для повоєнних спогадів:-), - скажу тільки, що в їхніх прогнозах з 24.02.2022, "за скільки годин упаде Київ", було немало й чисто фройдівської проекції - розрахунку, скільки могла б протистояти російському вторгненню їхня власна (кожного зосібна) країна без колективної оборони (спойлер: значно менше, ніж 72 години). У нас справді нині найкраща армія в континентальній Європі, визнаймо це нарешті.
Але я про інше. За збігом, сьогодні ще й річниця падіння Сребрениці - першого в Європі, після ДСВ, масового вбивства цивільного населення, кваліфікованого міжнародним правом як геноцид. Понад 8000 сребреницьких босняків чоловічої статі було розстріляно армією Республіки Сербської, понад 1000 досі числяться пропалими без вісти, і родини шукають їхніх могил. І значно рідше згадують (якщо взагалі згадують), що поруч із Сребреницею був ще один босняцький анклав - Жепа, і там різанини вдалось уникнути. Тому що Сребреницю контролювали миротворчі війська НАТО (Нідерландів), а Жепу - українські. І голландські "блакитні каски" перелякались Ратко Младіча й пішли на всі його вимоги, а українці сказали йому "фак ю" (втім, десь я читала, що наш полковник Верхогляд з цією проксі-куклою Кремля переговори провадив по-російськи, щоб краще дійшло) - і вивезли цивільне населення з Жепи цілим і неушкодженим.
Про Сребреніцу багато написано, знято, задокументовано тощо. (Дуже раджу прекрасний фільм Ясміни Жбаніч "Quo vadis, Aida?", для тих, хто взагалі не в темі, це просто маствотч.) Про врятовану Жепу, натомість, світова громадськість не знає нічого, і полковник Верхогляд, скільки пригадую, навіть не отримав за свій подвиг Героя України (Кучма боявсь розсердити Москву?), - а це, між іншим, був міжнародний дебют української армії, котрий, як мінімум, мав би змусити аналітиків у штаб-квартирі НАТО поставитись до цієї, повторно випливлої з дна історії наверх, Ucraina, terra Cossacorum з належною увагою й пошаною...
І може, тоді вони зрозуміли б, кому Російська імперія завдячувала ВСІМА своїми перемогами (але про це я вже писала в "Найдовшій подорожі"). І не мусили б так довго чухатись після 24 лютого, заки сподобились дати нам важку зброю...
Але для цього ми самі мали б пам'ятати Жепу. Пам'ятати, "що ми, браття, козацького роду", і що це не просто слова. І пишатись своєю армією - замість писати, цього дня (вже кілька разів майнуло в стрічці), в унісон тим-таки НАТОвським офіцерам, що ич як ми, мовляв, швидко вичухались із лохів-рагулів-гречкосіїв у таку прегарну мілітарну потугу, де що й взялося!.. В соціальних процесах, любі діти, як і в фізиці, ніщо і ніде не береться нізвідки, забудьте, чого вас учили московські щєдровіцкіє. Ми ЗАВЖДИ були кшатріями Європи. І будемо ними надалі - незалежно од того, як швидко міжнародна безпека цей факт леґітимізує.
Тож шануймося.
І слава Україні.