Стиль автора мені не подобається, якийсь він занадто поетичний і багатослівний, але тематика цікава..."На цей фокус самi брали", - сказав собi Чубенко, стрiляючи з гвинтiвки, як рядовий боєць. "Слава! слава! Здавайсь, комунiсти!" - похiд раптом став вiйськовою одиницею й ринувся в атаку так люто й завзято, що мiг би деморалiзувати кого завгодно, та
донбасiвцi не рухнулися й на крок, а кулемети, не зупинилися й на секунду.
Замаскований ворог став втрачати єднiсть, даремно вимахувала попереду шаблею жiнка, в нiй Чубенко пiзнав учорашнього мовчазного, "бий комуну! бий комуну!"
Донбасiвцям була це не первина, вони витримали той психологiчний момент, коли звичаєм оборонцi губляться перед невiдступною навалою, i вони розстрiлювали маскарад так спокiйно, мов сидiли за стальною заслоною. Хвиля зупинилася, вкриваючи землю трупами, i стала панiчно розбiгатися.
Чубенко зупинив стрiлянину, заощаджуючи патрони, даючи кулеметам охолонути, бо в цей час з'явилася нова небезпека, iз-за крайнiх хат вискочив загiн кiнноти й розгорнувся для атаки. Вiн стояв там на той випадок, щоб до ноги вирубати чубенкiвцiв, коли тi побiжать пiд натиском замаскованої, пiхоти, i кiннота вилетiла здуру, щоб зiрвати на
донбасiвцях свою лють. Сотня лежала рiдкою лавою, виставивши багнети, не злякалася кiнського галопу й свисту шабель.
Пiд жовто-блакитним петлюрiвським прапором Чубенко впiзнав свого спiврозмовника з дитячим обличчям.
Кiннота промчала просто через
донбасiвцiв i не могла їх зiгнати з землi пiд шабельний вимах,
донбасiвцi стали навздогiн стрiляти, зсаджуючи з коней вершникiв. В цей час пiхота
петлюрiвська лаштувалася до нападу й гуртувалася бiля командирiв. Чубенковi пiднесли з перелiска патронiв.
З-за сiльських тинiв посипалися на
петлюрiвцiв раптовi пострiли - рiдкi, але дошкульнi, за кожним пострiлом хтось падав,
петлюрiвцi метнулися назад, стали вибивати стрiльцiв iз засiдки. Пострiли все рiдшали, з-за тинiв вибiгло тринадцятеро i рiдким цепом рушили до чубенкiвцiв. Вони бiгли, як старi фронтовики, пригнувшись, петляючи, вiдстрiлюючись, повзучи, це були професiонали вiйськової справи, i вони не втратили жодного чоловiка за час свого вiдступу. Чубенко, подивившись у бiнокль, наказав пiдтримати втiкачiв стрiляниною.
Нарештi вони добiгли до
донбасiвцiв. Чубенко пiзнав серед них сухотного солдата, очi його горiли фанатичним вогнем, вiн бiг до Чубенка, затуляючи рота, i впав на землю. 3. рота йому ринула цiла злива кровi, вiн став жовтий, як вiск, i прозорий, вiн важко дихав, дихання клекотiло в його горлянцi.
"Треба триматися, - через силу заговорив вiн, - я послав ще вночi по пiдмогу, та до неї верст iз двадцять, i., крiм наших партизанiв, може бути регулярна червона частина, там головний шлях. Треба триматися, товаришу Чубенко", - а Чубенка душила жалiсть i злiсть, - "по смерть ти сюди прийшов, чи що, без тебе тут посвятимось, ти своє одвоював, чоловiче".
Солдат повернув смертельно бiле обличчя до Чубенка, - "не смiй, Чубенко, ганьбити, я тут працюю в пiдпiллi, така смерть менi щоночi снилася". - "Мовчи й ковтай повiтря, - сказав йому Чубенко, - я саме переправляю через рiку поранених i полкове майно, а ввечерi i я рушатиму слiдом, i пiдмога менi без дiла".
Та солдат його не чув. В агонiї звiвся вiн на ноги, випростався в цю останню хвилину свого життя, мов приймаючи парад нащадкiв, "така смерть менi щоночi снилася", - сказав беззвучно i впав, скошений кулею. Чубенко наказав його накрити прапором i сам вiдчув непереможну .втому. Над ним знову загув мартенiвський цех, i сонце стало кiлькома слiпучими засипними вiкнами мартена, i земля почала розгойдуватись, як гойдалка, почеплена до неба.
"Вогонь! - скомандував Чубенко, перекочуючись по землi. - В атаку,
донбасiвська республiко!" Вулицями села мчала пiдмога, сiючи панiку в ворожих лавах. Чубенкiвцi пiшли в атаку i з'єдналися з пiдмогою. Чубенко робив марнi спроби пiдвестися на ноги i щоразу падав, через кiлька хвилин до нього пiд'їхав Iван Половець.
Чубенко стояв на ногах, хитаючись, як стебло на вiтрi, "спасибi, брате, i клади мене, куди хоч", i це був кiнець героїчного змагання Чубенка, командира полку."
Юрій Яновський, з роману "Вершники", 1935 рік.Від себе хотів додати, що в романі петлюрівцями названо звичайних, здається, полтавських селян. 
