Третій тиждень я перебуваю у військовому спецзагоні особливого призначення, неподалік кордону з Росією, на північ від Києва. З цієї позиції до кордону — один крок. І саме звідси, як вважають військові стратеги, слід чекати головного удару потенційного агресора.
Готовність №1: спати не роздягаючись, у напівдрімоті — автомат з набоями, пістолет та гранати при собі. Пілоти в кабінах екіпажів готові до зльоту. Гелікоптер у повному бойовому спорядженні. Наше завдання — захистити Україну. Я — солдат вертолітної сотні.
Раніше автомат викликав острах: якщо зброя — то небезпека. Але це відчуття залишилося там, у цивільному житті. Вiдтодi не минуло й місяця, а мені здається це було так давно. Тепер усе навпаки. Ми наче зріднилися. Я не знаю, як ото — спати без автомата.
N-ська частина — писали журналісти в роки минулої війни. Мої колеги з далекого 41-го не вказували й місцезнаходження частин: засекречували номери полків та гарнізонів від ворога, аби вберегти життя солдатiв. Ніколи не думала, що 69 років по війні у моїй країні, на 23 році її незалежності так писатиму і я.
— Дітки, не залишіть нас. Захистіть Україну. А як вмиратимемо, то разом, — вже звикаю, що люди обіймають й цілують нас на вулицях. Особливо старенькі.
— Вам би жити і жити, молоденькі ще зовсім, — плачуть обіймаючи. А молодші просять дати їм зброю і взяти зі собою до війська.
Таке тут, неподалік кордону з Росією, де дислокується наша сотня — загін вертольотників, ставлення місцевого населення до людей у військовій формі.
Тут особливе відчуття небезпеки. Слово «війна» витає у повітрі. У небі, яке так люблять пілоти, серед котрих я сьогодні. Про можливу війну говорять цивільні в магазинах, на вулицях, у транспорті. Кордон. По той бік — російські війська. У них сучасна техніка, зброя, тисячі солдатiв. Вони — наші противники. Таке божевілля. Така історія.
Нас — лише сотні. І зброї мало. І техніки обмаль. У наші Мi-24, бойові гелікоптери, які, якщо потрібно, здатнi вмить вразити ворога, що наступає, я закохуюся, як у живих істот. Їх також мало. Збройні сили України знищували свідомо. Всі 23 роки. Показували лише красиві картинки про міць української армії у військових газетах та журналах. Особливо старалися щодо «гаранта і Верховного головнокомандувача» Януковича, де вони разом із Путіним обдивляються Крим.
З інтернету в мобільних телефонах, в новинах ми довiдуємося: українці зібрали для армії понад 60 мільйонів гривень, Кабмін виділив мільярди…
Я тут, на передовій, з пілотами з перших днів: ні людських грошей, зібраних в оті 60 мільйонів, ані державних наш загін не бачив. Ми не отримали жодної копійки. Можливо, колись їх і дадуть, але допомога потрібна не колись, а вже.
У перші дні, коли на військових УРАЛах і БТРах, що йшли колонами зі заходу країни на схід вітер так гордо розвіював синьо-жовті знамена, і мені хотілося плакати. Я бачила, як машини дорогою зупинялися. Ламалися. Були схожі на смертельно хворих людей. Старі дуже. По 35-40 років деяким. Стояли без руху, на колодках по 10-15 років. Вони впиралися безсило в асфальт, а солдати просили: «Давай, рідненька, не підведи».
До поламаних автівок підбігали селяни з поблизьких сіл і цивільні автомобілісти: купували запчастини, ремонтували. Ніхто не рахував гроші — давали хто скільки міг на ремонт. Якби військові чекали виконання заявок зі своїх штабів щодо поломок, то через паперову тяганину колони стояли б посеред дороги досі. Тож цивільні розуміли — часу обмаль: солдати їдуть не на навчання — їдуть на війну.
Колись історики опишуть ту страшну картину весни 2014-го: люди у поношенній військовій формі на машинах, наче зі старих кінофільмів, — залишки «реформованної» армії, вкрай зубожілої, і такі ж зубожілі цивільні — всі разом йшли боронити свою країну.
…Гаряча ванна, тепле ліжко і плаття — все залишися також там, у цивільному житті. Пілоти і солдати — бійці, як тут кажуть, живуть у польових умовах. Жартують, що умови — царські: закинуті приміщення переобладнали під казарми. Ще по кілька чоловік у кунгах. Це така військова машина, зісередини подібна до купе поїзда.
Хворіти тут не можна: кожен солдат, «бойовий багнет», на вагу золота.
Найважче було звикнути до черевикiв, які так багато рекламували колись по телебаченню — мовляв, перевзуваємо армію у зручне. Дзюськи, не взуття — колодки. На ногах з’явилися болючi мозолі.
Хоча дуже швидко на це перестаєш зважати, сидіти тут ніколи. Робота є постійно і для всіх. Солдат без роботи — не солдат. Треба готуватись до найгіршого. Час може йти на години.
Таких сотень, як наша, під кордоном багато. Хтось живе в ось таких кунгах і покинутих будiвлях, як ми, а хтось в окопах посеред поля. Генералів у полях, де можливі бої, немає. Не було і не приїздять. Принаймні за три тижні у нашій сотні я не бачила жодного.
Справжніх, бойових командирів, які здатні командувати і вести солдатів у бій, у нашій армії одиниці. Я лише тут це зрозуміла. У решти — погони, видані екс-президентом Януковичем за те, що допомагали розпродувати армію — розформовувати частини, продавати літаки, танки, військову форму, БТРи і вертольоти.
У пiдсумку маємо мінімум бойових спеціалістів: танкістів, артилеристів, десантників, пілотів, зв’язківців — i максимум управлінського персоналу. А по-армійському — «паркетних шаркунів». Цих ніколи не буде на передовій. Вони вміють хіба воювати по телефону і, як у фільмі «Весілля у Малинівці», міняти шапки: прийшли червоні, прийшли білі…
Середня зарплата військового — три тисячі. Це якщо політики не забудуть дати доплату в розмірі 60 відсотків. Інакше — 1650. Вдома дружини військовослужбовців живуть з дітками на позиченні гроші. Їхнi чоловіки тут, під кордоном з Росією, де замість бойових полків, бригад і гарнізонів — руїни. Знищено все.
Інформація про вертолітний загін, який прибув із Західної України, шириться тут швидко. Селяни несуть картоплю. Зносять мішками на плечах до сільрад і шкіл. Несуть у дешевих сумках, отих відомих картатих «кравчучках» сало у трилітрових банках, малинове варення, старенькі телевізори й дешевенькі обігрівачі. Віддають часто останнє, аби нагодувати й зігріти людей у камуфльованій формі солдата.
— Не треба картоплі, скажіть людям, що у нас вже досить запасiв, — просимо з офіцером у водія, який привіз продукти.
— Ми знаємо, що є запас. Але люди наші кажуть так: нехай краще зігниє, щоб лише мир й аби Україна не була під Росією. А якщо облога, що тоді? — відповідає.
Не зігниє. Ми передаємо продуктові запаси у «поля» тим, до кого не можуть доїхати. Від тих банок з варенням, що готували жінки своїм дітям, а тепер діляться з нами, солдатами, щемко пече біля серця. Здається, нічого смачнішого у житті я не куштувала. Тією малиною пахне нині країна.
А ще місцеві підприємці допомагають. Привезли бензопили, баки на воду, 170 пар шкарпеток і 90 комплектів біленьких простирадл. Старі ми збираємо аби передати додому, у військові частини. Там новобранці, ті, котрих мобілізувала держава на охорону країни, сплять без матраців і постелi, на голій сітці.
Не вистачає грошей. Бо потрібно купити все: від радіостанцій і аж до віникiв та порошку для прання. У берцях, військових черевиках протираються устілки. Пара коштує 20 гривень. Потрібно сто пар. Єдині гроші, які нас рятують, — це гроші моїх колег, журналістів, і знайомих — викладачів, юристів, які «скинулися». Вони й покривають наші злидні.
Тут, на передовій, серед наших військових я зрозуміла справжню ціну обшарпаного вітрами українського прапора. Я бачила сльози в очах командира, коли він на нього дивився. Того прапора, на який для війська списують тисячі, а у нас синьо-жовта тканина з найдешевших. Тут я відчула справжній смак хліба. Залишки хліба не викидають — сушать на грінки. Потім намащуємо салом та часником, які принесли нам люди. У жодному ресторані не куштувала такої смакоти.
Перебуваючи тут, на межі, такій тонкій межі життя, де смерть солдати вважають за честь, я зрозуміла справжні цінності. Я бачила, як вартові уночі оберігають спокій людей. Нас, військових, і маленьку дитину за вікном цивільного будинку. У руках вартових — дешевенькі ліхтарики. А у російського солдата спорядження на три тисячі. Доларів.
Хоча б замінити ті дешевенькі ліхтарики на прилади нічного бачення. Такi, як у військових у всьому світi. Маючи такий прилад, варта зможе проглядати нічну територію на відстань 700 метрів. Є і такі, де видимість на сто. Хоча б так. Але… Але один з тих нічних приладів коштує 17 тисяч гривень.
Немає приладів нічного бачення для пілотів. Немає парашутів. Немає вакуумних нош для порятунку ранених. Немає сучасних «джипієсів» для навігацій. Немає рацій, запчастин до військових машин, насосів і ще багато чого. Але солдати жартують. А коли дуже допече, кажуть на адресу тих, хто продав армію, нецензурне і тверде: с-ки.
…Бій якщо буде, то для багатьох — останній. Це також розуміють усі. І солдати, і я — журналіст. На шикуваннi командир чітко віддає наказ: якщо російські війська переступлять український кордон — стріляти. На ураження цілей.
— За нами — Україна. Хто боїться чи має якийсь сумнів — крок уперед зробіть краще зараз, — каже командир вертолітників. За національністю він — росіянин. За духом і душею — українець. За його плечима Афганістан і сім миротворчих місій: Югославія, Ліберія, Конго. Уперед не ступив ніхто. Я знаю: наша вертолітна сотня буде боронити країну до останнього патрона. Зрадників тут не буде.
Світлана МАРТИНЕЦЬ.
(Експрес-onLine, 08.04.2014, 10:20)
