Ще перед похороном виявилося, що в нього нема костюму, взагалі жодного, взуття відповідного теж. В нього взагалі якось не було нічого зайвого. Кілька сорочок, вишиванка, чорна куртка його улюбленого футбольного клубу Raiders з Америки, в якій його вбили, джинси, камуфляж, бейс Reiders. Він взагалі не любив зайвого. На прощання і похорони приходили різні, настільки різні люди, що уявити їх разом в одному місці було просто нереально. Бариги з ринку в шкірянках, напівкримінальні зі шрамами на черепах, теж у шкірянках і спортивних штанах, екс-зеки просто в спортивному, чечени з довгими бородами і всі в чорному, унсовці в американській армійській формі, ті, що ветерани і 14-16-ти річні в берцах, чорних штанах, котрі сліз не стримували.
Правий сектор - людей десь 500, майже весь, здається, окрім Яроша, був у бронежилетах, у них вони на поминках потім сіли їсти з усіма своїми раціями і іншими важкими предметами, жінки-рухівки з промовами з надривом на кладовищі, чого б Білий точно б не схвалив, м’яко кажучи, увесь в сльозах стояв начальник місцевого ДАЇ, 20 священиків на чолі з владикою правили панахиду.
Ярош говорив лише на поминках і лише до своїх, нікого зайвого.
Бабусі на кладовищі заламували руки: з ним нам було в місті спокійно. Сусіди бідкалися, що Білий завтра зрання зі свого балкону не кричатиме їм: робіть щось. Співкамерники згадували, як в Лук’янівському СІЗО він не зважав ні на які тюремні правила, ходив в футболці з написом Чечня і ніхто його не чіпав, всі боялися. А Юра, коли Білий прийшов в камеру вперше, назвав його тупим, той підняв Юру за шию на півметра, і Юра зрозумів, що з Білим так ніззя говорити. Саме розповіді Білого про УНСО заохотили його співкамерника Юру вступити пізніше в цю організацію.
Сбушники приходили не так слідкувати, як віддати честь. Білий взагалі по смерті виглядав ще грізніше, обличчя його трохи розпухло і схожий він був на бізона. Його несли центром міста, і для цього перекрили рух, колони УНСО і правого сектора рухалися по обох боках, коли дощ почав періщити так, що все промокало за хвилини, ніхто з них навіть не ворухнувся. З калашів, коли труну опустили в яму, стріляли тричі в повітря. Одним з нових гасел на похороні стало: герою тричі: слава, слава, слава, ворогам тричі: смерть, смерть, смерть.
Жінок майже не було, але про них шептали як про тих, хто роками в своїх квартирах то шили прапори, то переховували якихось чеченців, то чистили зброю. Кожен з тих, хто прийшов до Білого, був вартий окремого сюжету, окремої історії, а історії їхні можна було слухати безкінечно. Найяскравішими були ті - зі слідами від куль на головах і простреленими ногами - всі, що постраждали 18-20-го лютого, всі, котрі тягли своїх мертвих побратимів з Інститутської. Вони могли б бути героями, якби тоді снайпери цілилися в них ретельніше, але так сталося, що зараз вони живі і на похороні Білого, тому героями вже бути не можуть, лише бандитами.
Про смерть говорили мало, всі згадували, що Білий, побачивши джипи на подвір'ї Карасів, наказав охоронцям: врозтіч.
Ми ж побачили копії журналів, в яких зброя - його макаров і калашников офіційно зареєстровані на нього ( і він навіть сплачував штрафи в розмірі 57 гривень за те, що носив без чохла АК), і оскільки його калаш забрали з машини при затриманні, то Володя поцікавився: а його повернуть тепер, коли ми покажемо офіційний документ?
"Нащо тобі зараз той калаш?", - запитала я.
"Ти не розумієш, Білий хотів би знати, де зараз його калаш, він би за нього хвилювався"...
