Щодо так званої перемоги колективного Заходу над СССР у так званій холодній війні, то її насправді не було. Те, що відбувалося після 1945 року до формального розпаду СССР у 1991-му, було насправді пошуком способів співіснування, особливо починаючи від ганебної здачі адміністрацією Кеннеді Куби Хрущову, який до смерті налякав свого американського візаві ядерними ракетами, яких у Хрущова практично ще не було. До того ж так звана холодна війна не завадила Микиті з села Калинівка відвідати США в час президентства Ейзенхауера і лазити по кукурурудзяних полях Айови. Хрущов добре знав і пам“ятав, що саме американці були тією вирішальною силою, яка врятувала більшовиків на початку 1920-х, збудувала в СССР індустріальну основу режиму нелюдів, які в той час морили голодом мільйони українців, а також врятували СССР від знищення Гітлером і його сателітами. Так зване протистояння із Америкою тривало дуже короткий час від Кеннеді до Ніксона, коли молодий тоді Генрі Кіссінджер запропонував модель “співіснування двох систем“, яка міцно лягла в основу стосунків між США і СССР.
Американські політичні лідери як і ширші кола так званих інтелектуалів ніколи не були здатні зрозуміти як ніколи і не заглиблювалися в причини нелюбові СССР до Заходу і його цінностей. Вони мислили і продовжують мислити примітивно і одновимірно, приписуючи цю нелюбов комуністичній ідеології класової боротьби із “загниваючим капіталізмом“. Стосовно ж бізнесових еліт та технократів, то питання політичних чи ідеологічних розбіжностей їх ніколи не цікавили, бо для них налагодження бізнесових стосунків із навіть самим чортом було завжди найвищою метою. Відтак, насправді ніхто на Заході не хотів забгнути основного – Москва вбачала і вбачає Захід своїм ворогом не тому, що в Москві сиділи і сидять комуністи та їхні нащадки, а тому що там сидять і керують ті, хто склaдав і складає там основу будь-якого політичного режиму, тобто звичайні росіяни із характерним для них людожерським світоглядом, який залишається незмінним щонайменше 800 років . І саме це чомусь на Заході ніхто не помічав і не хоче помічати, вперто сподіваючись, що чергова зміна влади в Кремлі нарешті змінить Росію на краще, і що настане нарешті мир, спокій, та економічне процвітання. Саме подібні інфантильні ілюзії лежали і лежать в основі політики США щодо Москви будь то політика Ніксона, Рейгана, Клінтона, двох Бушів чи Обами з Байденом. Щодо Трампа, то його як бізнесмена подібні тонкощі взагалі ніколи не цікавили.
Відтак, в той час як США ніколи реально не стикалися в бойовому зіткненні із росіянами (можливо за винятком президентства Трампа коли вони знищили до батальйона вагнерівів у Сирії), дуже популярною (і цілковито історично некоректною) стала теза, що “США перемогли СССР у холодній війні“. Насправді ж жодної перемоги не було, бо не було і війни, навіть “холодної“. До порівняння – нинішній режим у Кремлі діє набагато агресивніше і зухваліше і жертв його агресії є незрівнянно більше, але чомусь ніхто не каже про “холодну війну“ за нинішніх умов.
Так, були санкції, була до певної міри ізоляція (радже самоізоляція СССР), була гонитва озброєнь, і була непопулярна війна в Афганістані. Але не вони прирекли СССР до колапсу. СССР розваливася через причини внутрішні – планова економіка, технологіча відсталість, самоізоляція, глибока соціально-культурна криза, політична стагнація, і ряд інших факторів, які не були спричинені зовнішніми обставинами. Очевидно, що відсутність повномасштабного доступу до зовнішніх фінансових та товарних ринків як і до новітніх технологій були ключовими факторам економічного занепаду.
І США в 1990-ті роки знов врятували Москву, як це вони робили за часів Леніна, Сталіна, та їхніх наступників цього разу давши росіянам усе, що було потрібно. Таким чином, все було зроблено для того, щоб у Кремлі зуміли вийти із глибокої кризи за максимально короткий шлях після хаотичних 1990-х. Відтак, нинішній фашистський ррежим у Кремлі – це продукт діяльності тих, хто заколисував себе казочками про “перемогу США у холодній війні“ водночас усіляко допомагаючи у сторенні нинішньої ситуації (програшної для Заходу) завдяки все тій же політиці “мирного співіснування“ та “конвергенції“.
