Через пару років я постарію. Якщо не помру, звичайно. Я буду дивитися на себе в дзеркало, розглядати зморшки, сиве волосся і вдивлятися в втомлені очі, шукаючи там сенс - навіщо все це? Я ще не пережив дитинство, чи не насолодився молодістю, а мені вже пора входити в старість. І нехай це ще називається зрілістю, але час так швидко летить ... я не встигаю навіть голитися. Я голюся на ніч, а прокидаюся вже з бородою.
Я хапаюся за спогади. Закриваю очі і ... там добре, там відчуття того, що мене чекає майбутнє, там ще живі дідусь з бабусею і теплий літній дощик. І бабуся каже мені: "Іди, постій під дощиком, і ти швидше виростеш". А я вірю, бігаю як очманілий і радію тепер не зрозумій чого. Тоді мені здавалося, що в цьому є якийсь сенс.
Відкриваю очі, витираю запотівше дзеркало і тихо кажу собі: "Бабуся, ну ось я виріс, що далі?" Наче не чую відповіді і йду в теплий душ дорослішати далі.
Добрий ранок
via
https://tbs-mbs.net/post-283-pg1/
