А чим Крим і Донбас, на вашу думку, заважають Україні розвиватися?
Скажемо так, політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не чіпаю, лише політичні. Так от – політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту. У Донецьку не проходить навіть така річ, як надання університету імені їхнього земляка Василя Стуса. Тобто там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа.
Написи в маршрутках на зразок «Нету денег – плати гривной» зайве свідчать, що там концентрація ментального несприйняття всього, що пов’язане з українською незалежністю.
Працювати над цим Київ намагався, починаючи з 1991 року. Це принесло тільки погіршення. А остаточне погіршення принесли останні п’ять років правління Ющенка.
Як на мене, ми постійно тішимо себе якоюсь ілюзією територіальної цілісності, якої і так немає. Вона існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі. Тобто одна сьома України робить свій вирішальний внесок у те, як жити країні в цілому. Тому я б не відмовлявся від такого проекту і не робив би взагалі цю кляту цілісність якоюсь догмою. Тобто чого впиратися в те, що насправді нищить нас і губить?
Можливо, ці регіони просто неправильно українізовували, чи їх апріорі не можливо українізувати?
Що значить «правильно», «неправильно»?.. Жодного разу там не було, скажімо, якихось репресій, тиску. Навпаки – усе, що намагалися застосувати в цих регіонах, робилося через позитив. Але якщо в людей викликає відчуття насильництва, наприклад, український дубляж в кіно… Не те, що їх силоміць заганяють у концтабір і змушують учити українську мову, а просто запрошують у кіно подивитися фільм і заодно помалесеньку навчитися розуміти її. А це викликає в них бажання повстати… Як на мене, правильнішої українізації, ніж через кіно й телебачення, бути не може.
Зрештою, тепер і це все зупинено, завдяки їхнім людям у владі і тій політиці, яку вони проводять.
Узагалі є відчуття, що найкомпроміснішою постаттю в історії незалежності був Ющенко. Це і був проект на об’єднання Західної і Східної України. Бо він східняк, без радикалізму, насправді людина радянська, але водночас не чужа українськості, за природою україномовний. Та в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об’єднавчий варіант не спрацював.
А Тимошенко могла б бути таким компромісним варіантом? Вона вишиванку носить, косу – теж.
Могла б. Але ось програла.
Та тут кого не візьми, якщо він провадитиме українську політику, буде перетворений російською пропагандою на фашиста. А взагалі-то, повертаючись до теми від’єднання: я переконую в необхідності чогось цілком неможливого, ніби втратив будь-яке відчуття реальності, правда ж?
Я знаю багато людей з аналогічною точкою зору. Кажуть, якби не ці два регіони, ми були б у ЄС і жили краще...
Абсолютно! Ці регіони беруть дуже вагому частку в кожному нашому голосуванні. Дві донбаські області надзвичайно густо заселені. Та справа не лише в тому, що вони густо заселені, а й у тому, що вони по-радянському одностайні в голосуванні.
Наприклад, у Галичині плюралізм, голоси розкидані між трьома-чотирма політичними силами.
Приблизно та сама історія в Криму, що й на Донбасі, тільки ще додаються прямі російські провокації. Ну, і присутність ЧФ до всього – його тамтешній народ дуже любить, значно більше, ніж українських моряків.
Я ніколи не підраховував спеціально, але, як кажуть, на око – наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така стійка проукраїнська більшість у парламенті, стійка проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусіями.
Ми взагалі зараз дивно виглядаємо у світі. Наприклад, ще рік тому я приблизно два-три рази на місяць отримував замовлення з газет, переважно німецькомовних про те, що тут відбувається. Та починаючи з лютого цього року як відрізало. Таке враження, що всім усе стало зрозуміло і більше нічого нікого не цікавить.
Поляки цього року здивували мене… Я мав багато виступів з «Карбідо», часом це були ще літературні вечори. Я багато говорив про політику, нашу ситуацію. І вони були всі шоковані, а я був шокований тим, що вони шоковані, бо нічого не знають і уявляють собі, що в нас усе планомірно розвивається так, як розвивалося. Мабуть, це великий успіх на міжнародній арені сьогоднішньої влади. Вони добилися цілковитої втрати інтересу до України за кордоном. Ніхто не цікавиться і особливо ніхто не дивиться в наш бік.
Як це сумно…
Це сумно, а також це показник того, у яку погану часову смугу ми вступили. Тут не тільки Янукович як чинник, їх багато: протистояння Росія – США, на якому Росія за всіма статтями переграє цього ідіотичного Обаму. Слово «ідіот» я тут вживаю не як лайку, а швидше як діагноз. Звісно, і сам ЄС, який є зразком подвійних стандартів, нерішучості, лицемірства. Головне прагнення європейського політикуму – нічого не змінювати, законсервувати ситуацію такою, як вона є, тому що вона є непоганою, а може стати гіршою. Тому вони роблять усе, аби нічого не змінювалося.
ТАБАЧНИКУ ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ЗАЇХАТИ В МАРМИЗУ
Далі тут
http://www.unian.ua/politics/382762-andruhovich-yakscho-peremojut-pomaranchevi-to-krimu-y-donbasu-treba-dati-mojlivist-vidokremitisya.html
