Цей лист і так розрісся до неподобних розмірів, і я мушу з жалем лишити за його межами тему, яка мені особисто болить у долях Європи найдужче, і на яку я (якби мені не перебило 24.02.2022 російське вторгнення) вже б досі, либонь, закінчувала багато літ любовно виношуваний новий роман: ця тема - кінець книжної культури, або, беручи ширше, - Просвітницького проекту. Колись, після нашої перемоги, я обов'язково той роман допишу. На жаль, поки що втеча в нього мені недоступна - доки ми не перемогли, під загрозою лишається сама мова, якою я пишу: на окупованих Росією територіях за неї вбивають і вичищають з бібліотек і архівів усе, нею написане, - недвозначний message, що́ чекає мене й мою культуру в разі програшу. Тому в нас на фронті воюють добровольцями стільки письменників, музикантів, акторів, науковців: перш ніж повернути собі опцію втечі, ми маємо самі, власноруч обладнати собі для втечі "зону безпеки". А для цього нам треба виграти цю війну - і відстояти себе і Європу.
Тому наостанці попрошу тебе - оскільки ти не маєш певности, чи Європа є "чимсь більшим, ніж тільки географія" (тут я гублюся: географія чого - Європейської рівнини? Без Британських островів, зате з Уралом і Казахстаном, з Великим Степом включно? Де саме проходять географічні кордони твоєї Європи - і де, після 20-го століття, ще існує географія, безвідносна до руки картографа? Хіба радянські мапи 1985 р., з якими ввійшла в Україну російська армія в твердій вірі, що за 30 років незалежности в нас нічого не могло змінитись, не засвідчили остаточну смерть мислення епохи географічних відкриттів?..), - запам'ятай, будь ласка, кілька географічних назв. Власне, почати я мала б із тих, які слугують символічними маркерами моєї Європи і є в усіх на слуху, хоч і не конче в такій якості: Рим - Париж - Каносса - Маґдебург, - "Рим" у цій квадризі означає верховенство закону, "Париж" - права людини (перша "Декларація прав людини і громадянина"!), "Каносса" - розмежування світської й духовної влади (спасибі Генріхові IV за те, що не мусимо, як росіяни, божествити своїх правителів!), а "Маґдебург" - місцеве самоврядування (хоча міста-поліси є ще давньогрецьким винаходом, але рахуймо для тяглости все ж від Маґдебурзьких прав Оттона Великого). У цій квадризі для мене компактно вміщується все те найцінніше, чим людство завдячує Європі - і за що її, попри всі наявні в її CV хрестові походи, етнічні різанини та інші незліченні прояви варварства, варто любити, берегти й боронити до останку, якщо знадобиться - навіть ціною власного життя.
Так ось, повертаючись до географії й кордонів. У своїй останній колонці в The Atlantic (Incompetence and Torture in Occupied Ukraine) Енн Еплбом робить важливе спостереження: для російських окупантів несподіваним і цілковито непіддатним осягненню став той факт, що в Україні мери міст і голови сільських громад дійсно обираються на посаду своїми земляками, а не призначаються "згори", і зберігають перед своїми виборцями відповідальність, навіть утративши зв'язок із Києвом, тобто (в російському розумінні) "начальством". (На жаль, коли росіяни чогось не розуміють, вони це знищують, тож саме ця категорія населення склала в окупації "групу ризику № 1" - в ній зареєстровано найбільший відсоток арештів, смертей і зникнень.) Цей текст я читала як реквієм за Фукуяминими 1990-ми - з нього зрозуміло, чому демократію не виходить експортувати, як картоплю. І пригадала, що в Україні Маґдебурзьке право проіснувало майже 600 років - починалося ще в 13-му ст., при князях Галицько-Волинської династії, а ліквідоване було Російською імперією в кінці 18-го ст., одночасно з усіма іншими інститутами автономної Гетьманщини. І коли дивитись на мапу цієї війни, на якій вирізняються особливо драматичні й багатосюжетні, нині вже леґендарні битви, - Гостомель, у якому 24.02.2022 р. російські десантники так і не змогли взяти аеропорт і відступили, не знавши, що протистоїть їм усього-навсього місцева самооборона, Чернігів, місто тисячолітніх храмів зі списку Культурної спадщини ЮНЕСКО, котре росіяни від 24.02 по 1.04 рівняли з землею, як потім Маріуполь і Бахмут, але так і не змогли взяти, Ніжин, який місяць, мов у середньовіччі, тримав облогу (коли забракло продуктів, фермери стали обхідними шляхами привозити в місто молоко й борошно і роздавати городянам), але так і не впустив нападників, - я не можу не згадувати, що все це споконвіку були вільні міста вільних городян: Гостомель від 1614 р. Чернігів - 1622-го, Ніжин - 1625 р. Добре, що вони відстояли своє право бути вільними.
Тут, по цих східних кордонах Маґдебурзького права, зараз і пролягає, зовсім неметафорично, кордон Європи: кожне, обернене лицем до ворога, східноукраїнське місто (містечко, село) - це фортеця на фронтирі. І майбутнє Європи напряму залежить від того - вистоять вони, чи ні.
Я не знаю, чи це "більше, ніж тільки географія", бо я взагалі не знаю, що таке "тільки географія". Я просто повторюю собі час від часу імена міст, як повторюють імена коханих людей - насолоджуючись звуком, самою його фізичною матерією, навперемінною пружністю й м'якістю приголосних, видолинками голосних: Гостомель. Чернігів. Ніжин, - і щоразу при тому внутрішньо терпну від вдячности.
Я була б рада, якби ти теж їх запам'ятав.
Щиро й сердечно,
Оксана Забужко
