Подруга родини Людмила Даниленко написала про Віктора наступні рядки:
Вітя. Вітя! Вітя!!! Кличу весь час. Але він не почує і не відгукнеться. Забрала клята війна. Ми всі чекали Вітю. Обіцяв повернутися, як переможе…
Вітя пішов воювати «по-знайомству». Йому 61. Приїздив на лічені дні, коли його Іра потрапила в лікарню — дві операції поспіль. Тоді й бачилися востаннє. Романтичне кохання Віті й Іри для всіх нас було красивою казкою. Вони завжди були як молодята.
Такі, як Вітя, роблять Україну непереможною.
Якою яскравою особистістю був! У 14-му пішов воювати на Донбас. Повернувся тоді живим-здоровим. Завжди розмовляв тільки українською, багато читав, грав на гітарі. Вітя дуже чесний, завжди боровся за справедливість. Був волонтером, активним учасником патріотичних акцій у Запоріжжі і в Києві. Плів маскувальні сітки. Відвідував курси української мови і завжди давав оригінальні відповіді. Писав вірші. Любив українську музику. Цікавився історією України. Ловив рибу. Жив!!! Усе робив від серця — кохав, співав, захищав Україну. Не має сили прийняти страшну втрату. Є сили продовжувати все, що Вітя не встиг.
Вітя, ми поряд з твоєю Ірою, триматимемо її крила. Ти так її кохав! Будемо все робити, щоб звільнити Україну під паскудного ворога. Спочивай з миром, Друже. Приходь у сни, вказуй нам правильний шлях.
