Our foreign policy elites are mystified and unsure how to respond as Vladimir Putin is about to do what he has talked about doing for years
Європа наближається до найбільшої кризи з часів закінчення холодної війни три десятиліття тому. Президент Росії Володимир Путін перемістив значну частину своїх військових до кордонів України і, схоже, майже готовий розв’язати велику, багатовісьову атаку на свого сусіда. За даними української розвідки, близько 130 000 російських військових вийшли на кордони своєї країни, готові завдати удару. Понад 60 російських батальйонних тактичних груп розгорнуті на кордонах України або поблизу неї, на півдні, сході, а тепер і на півночі.
Поява кількох російських БТГ у Білорусі, деякі з яких прибувають зі Східного військового округу (тобто Сибіру), нібито для спільних навчань з білоруськими військами, особливо збентежила західних спостерігачів, оскільки будь-який напад на Україну з півночі, ймовірно, призведе до падіння столиця Київ до росіян досить швидко. У військовому плані українці перевершують сили Путіна. У разі війни Росія буде домінувати в українському повітряному просторі, а ВМС Росії контролюватиме доступ до узбережжя Чорного моря України. З точки зору наземних бою, незважаючи на прогрес останніх років, українські бригади залишаються поза увагою росіян, і жодна кількість поставок зброї в останню хвилину з боку НАТО не може змінити фундаментальне рівняння. Хоча Путіну було б нерозумно заплутатися в будь-якій затяжній кампанії в Україні, маючи перспективу міських бою та опору партизанського типу, будь-який короткостроковий «шок і трепет» наступ російських військових, схоже, матиме успіх.
Політична риторика Кремля відповідає його агресивним військовим крокам. Москва грубо відкинула зусилля НАТО щодо досягнення компромісу щодо України, тоді як минулого тижня високопоставлений російський дипломат відхилив переговори з різким коментарем: «Якщо ми не почуємо конструктивну відповідь на наші пропозиції в розумні терміни та агресивну лінію Поведінка щодо Росії продовжується, ми будемо змушені зробити відповідні висновки та вжити всіх необхідних заходів для забезпечення стратегічного балансу та усунення неприйнятних загроз нашій національній безпеці», – зловісно додавши: «Росія – миролюбна країна. Але нам не потрібен мир за будь-яку ціну. Необхідність отримати для нас ці юридично оформлені гарантії безпеки є безумовною».
Схоже звучав і міністр закордонних справ Сергій Лавров, коли він прямо заявив: «У нас вичерпалося терпіння», тобто НАТО не погодиться на вимоги Москви, щоб Альянс відкликав свою пропозицію про членство в Україні, надавши Кремлю право вето на розгортання військ НАТО. десь поблизу Росії. Перший пункт міг би бути можливим, принаймні теоретично, враховуючи хворобливу реальність, що НАТО ніколи насправді не хотіла, щоб Київ і Тбілісі приєдналися до Альянсу, але НАТО ніколи не дасть Москві право голосу щодо того, що вона робить зі своїми військовими силами. Дипломатичні можливості якщо не повністю, то майже вичерпані. Поважний кремлівський жарт каже, що «хто не хоче слухати Лаврова, доведеться мати справу з Шойгу», останнім є міністром оборони Росії, що зараз для України звучить не дуже смішно.
Звідси вчорашнє визнання Білого дому Байдена, що криза в Україні є «надзвичайно небезпечною ситуацією», коли «ми вважаємо, що зараз ми знаходимося на етапі, коли Росія в будь-який момент може почати атаку на Україну», за словами прес-секретаря Джен. Псакі. Розвідувальне співтовариство США оцінює, що Кремль може розпочати великі бойові операції проти України в будь-який момент, можливо, використавши атаку «фальшивим прапором» на російські сили як casus belli, перспектива, яка не дивна для тих, хто обізнаний з недавньою історією. У 1999 році, коли Путін переходив від керівництва Федеральної служби безпеки, потужної ФСБ, до керівництва Кремлем, чеченські джихадисти напали на Росію на чолі з відомим бойовиком, який випадково був агентом російської військової розвідки або ГРУ, в той час як тіньові терористи підірвали підняли кілька багатоквартирних будинків навколо Москви, загинуло понад 300 мирних жителів – напади, до яких, здавалося, доклала руку ФСБ або її елементи. Ця кривава діяльність дала Путіну привід відновити чеченську війну, яку Росія зрештою виграла, тому думка те, що подібні трюки можуть бути використані проти України, навряд чи виглядає надуманим.
Реакція західної зовнішньополітичної еліти на українську кризу була приголомшливою, щоб бути благодійною. Зіткнувшись із перспективою відновлення російської агресії проти України, західні спеціалісти з безпеки, схоже, не знають, що робити. Благаючи Москву бути розумною, підкріплюючись звичайними дипломатичними гуляннями, ділитися списками відтворення Spotify, м’яко пояснюючи Кремлю, наскільки необгрунтовані їхні вимоги… нічого з цього не спрацювало. Москва не відступила ні на дюйм, насправді російська риторика щодо НАТО лише ставала більш войовничою, чим довше тривали благання Заходу.
Вчора аналітик CNN віддав гру, заявивши: «Я справді не знаю, звідки все це взялося», — це фраза, яку я чув, як західні чиновники кілька разів зітхали протягом останніх місяців» щодо кризи в Україні, виробленої Москвою.
Як це можливо? Путін вів гарячу загарбницьку війну проти України в 2014-2015 роках, починаючи з крадіжки Криму Росією зеленими чоловічками ГРУ, після чого російські військові захопили велику частину південного сходу України. Цей конфлікт коли-небудь повністю згас, і де-факто утримування Москви за частини України означає, що країні ніколи не буде дозволено вступити в НАТО. Враховуючи недавнє минуле та не повністю заморожений конфлікт у Донецьку та Луганську, як можна дивуватися, що Путін може знову атакувати Україну?
Більше того, кремлівський силач був надзвичайно відвертим у своїх цілях щодо України. Протягом багатьох років публічні заяви Путіна вказували на те, що він не вважає сусіда Росії добросовісною країною, скоріше продовженням Росії, не більше ніж «регіоном», тоді як його коментарі минулого літа, включаючи детальний псевдоісторичний трактат, завершено. Православна містика, яка викладає погляд Путіна на те, що Росія та Україна нерозривно пов’язані, не залишала сумнівів у тих, хто звертав увагу на те, що Кремль готовий діяти будь-якими засобами, щоб тримати Київ подалі від НАТО та Заходу.
Знаки стоять 15 років, яскраво миготять. Гнів Путіна на НАТО і особливо на Сполучені Штати з приводу розширення Альянсу на пострадянський простір увірвався в суспільне надбання на Мюнхенській конференції з безпеки на початку 2007 року, де російський лідер розв’язав широку атаку, спрямовану на Захід. Запальна промова Путіна атакувала розширення НАТО, звинувачуючи Альянс у розміщенні «своїх передових сил на наших кордонах», критикуючи «однополярне» панування Америки над світом, засуджуючи «майже нестримне гіпервикористання сили у міжнародних відносинах» Вашингтоном.
Розчаровані західні експерти відзначили, що Путін звучав досить сердито, водночас відкидав американську глобальну гегемонію, також вважаючи розширення НАТО прямою загрозою для Росії. Через два місяці «хтось» вимкнув світло в Таллінні, здійснивши масовану кібератаку на Естонію, яка випадково збіглася з тамтешніми проросійськими заворушеннями. Наступного року Путін розв'язав коротку болючу війну з Грузією, яка закріпила фактичну окупацію Кремлем однієї п'ятої території Грузії, забезпечивши тим самим, що Тбілісі не може увійти в НАТО. Адміністрація Джорджа Буша, занурена в програшні війни в Іраку та Афганістані, приділяла недостатню увагу агресії Москви. Західні експерти були шоковані нахабною поведінкою Путіна, а потім перейшли до більш нагальних питань.
Наростаючу хвилю гніву Кремля проти Заходу неможливо було пропустити в поведінці та риториці Москви, якщо цього не захотіти. Під час президентських перегонів у США 2012 року президент Барак Обама висміяв кандидата від Республіканської партії Мітта Ромні за те, що Росія представляла «найбільшу геополітичну загрозу» для Америки. Хіп Обама засудив квадратного Ромні кислим жартом: «1980-ті зараз закликають повернути свою зовнішню політику, тому що холодна війна закінчилася вже 20 років».
У вересні 2013 року Путін висловив прозорими свої почуття до Заходу у своїй промові перед клубом «Валдай» у Москві, включаючи нагадування: «Суверенітет, незалежність і територіальна цілісність Росії є безумовними. Це червоні лінії, які нікому не дозволено переступати», водночас описуючи зростаючий конфлікт Росії із Заходом як у духовному, так і в політичному плані. Путін зобразив себе та свій режим як консерваторів, які намагаються захистити Росію від прогресуючого забруднення культури Заходу. Як він заявив:
Ще один серйозний виклик ідентичності Росії пов'язаний з подіями, що відбуваються у світі. Тут є і зовнішньополітичний, і моральний аспекти. Ми бачимо, як багато євроатлантичних країн фактично відкидають своє коріння, включаючи християнські цінності, які становлять основу західної цивілізації. Вони заперечують моральні принципи та всі традиційні ідентичності: національні, культурні, релігійні та навіть сексуальні. Вони впроваджують політику, яка ототожнює багатодітні сім’ї з одностатевими стосунками, віру в Бога з вірою в сатану.
Путін, описуючи постмодерний Захід як ворогів Бога, у союзі з дияволом, отримав менше уваги за кордоном, ніж того заслуговує, безсумнівно, частково тому, що західні еліти дуже світські й відчувають себе незручно обговорювати релігійні питання будь-якого роду. Однак західні експерти не могли проігнорувати це, коли фактично в той самий час, коли Путін розв’язав свою промову в клубі «Валдай», Обама відмовився від власної «червоної лінії» в Сирії, зробивши непотрібний подарунок Москві. Ніколи не гарна ідея демонструвати слабкість до кар’єрного чекіста, і Кремль сприйняв крок Обами як зелене світло в іншому місці, як я передбачав тоді, з колегою. Всього через кілька місяців Путін розв’язав свою агресивну війну проти України, продовженням якої є нинішня криза. Знову ж таки, західні експерти діяли шоковані та розчаровані такою нахабною поведінкою росіян.
Чому такі «експерти» дивуються, у 2022 році, після півтора десятиліття гнівної риторики Путіна, спрямованої на Захід, а потім його неодноразових актів агресії проти сусідів Росії, є важливим питанням. Відповісти на нього відносно просто, якщо ви володієте силою духу зустріти гнітючі відповіді.
Боляча правда полягає в тому, що майстри зовнішньої політики, які керують американською дипломатією зараз, — це в основному ті самі персонажі, які не змогли зупинити (або навіть зрозуміти) Путіна протягом двох термінів адміністрації Обами. Це всі люди, які розуміють книги, з вражаючими дипломами на стіні, але мало розуміють, як насправді влаштований світ. Вони досягли повноліття в період беззаперечної американської гегемонії після холодної війни, коли гуру зовнішньої політики запевняли їх, що «м’яка сила» — це хвиля майбутнього, і великих воєн більше не буде. Їхні європейські еквіваленти, якщо що-небудь, ще менше засновані на реальності, про що свідчить одностороннє роззброєння більшої частини європейського НАТО з 1990-х років. Наприкінці холодної війни західнонімецька армія мала дюжину діючих дивізій із 36 бригадами та приблизно 50 танковими батальйонами; Сьогодні Бундесвер має три дивізії (на папері) з 7,5 бригадами і шістьма танковими батальйонами (донедавна лише чотири). Кому потрібні танки, коли найскладніша проблема, з якою ви коли-небудь очікуєте зіткнутися, - це привести в порядок сільськогосподарські субсидії в Брюсселі?
Для такої еліти, усі вони належать до спектру західних освічених індустріальних багатих і демократичних, коротше WEIRD, Путін представляє атавізм, мотиви якого вони не можуть зрозуміти. Кремлівський силач дотримується чітко відкинутого погляду на міжнародні відносини, де застосування сили є нормальним явищем, а країни захищають свої національні інтереси безперешкодно, за допомогою всіх інструментів національної влади. Щиро сприйняття Путіним релігійним націоналізмом, який може похвалитися поважною історією в Росії, спантеличує диваків, але має реальний резонанс серед пересічних росіян. Сумніви Заходу в тому, що колишній кагебіст має «особисті стосунки з Ісусом Христом», не мають суті, але тоді Захід ніколи не дуже добре розумів російське православ'я. Незалежно від того, у що справді вірить Путін, його публічне сприйняття релігійно обґрунтованого національного консерватизму дає його режиму ідеологічний якір, який розглядає підкорення України Росії як духовну, а також геостратегічну необхідність.
Президент Джо Байден та інші західні лідери запевнили Кремль, що, хоча НАТО не буде воювати за Україну, оскільки вона не є членом Альянсу, будь-яка поновлення російської агресії там буде зустрічатися з серйозними економічними санкціями проти Москви, перспектива, яка не може бути повчальною для Путін і його соратники-олігархи. Експерти помітили, що росіяни вже незадоволені станом слабкої російської економіки, в той час як у народі немає підґрунтя для підтримки війни проти України. Зазначимо, що не було популярних закликів до останніх російських військових авантюр – Грузії, України, Сирії – але це не довело до зламу дій Путіна.
Більше того, яке значення має короткостроковий економічний біль у порівнянні з вигодами від того, що Київ обійдеться військовою силою? Для Путіна приниження України наступом «шок і благоговіння» зробило б Київ васалом Москви, тим самим продемонструвавши імпотенцію НАТО, водночас опустивши завісу американської глобальної гегемонії. Це зупинило б будь-яке подальше розширення НАТО, водночас продемонструвавши, що Росія все ще є великою державою, яка вимагає поваги, а також возз’єднати історичну Русь для Святого Православ’я, гарантуючи тим самим, що Путін коли-небудь залишиться в пам’яті Російської Православної Церкви назавжди як Святий Володимир Великий.
(Якщо ви думаєте, що я жартую, я ні – і тим менше ми розмірковуємо про повний крах американської глобальної могутності, якщо будь-який напад Росії на Україну збігається з кроком Китаю щодо Тайваню або навіть спробою Ірану закрити Ормузька протока, можливо, краще.)
Володимир Путін поставив себе в кут, висунувши дипломатичні вимоги до НАТО, які Альянс не може виконати, водночас публічно вимагаючи проросійського вирішення української кризи. Військовий варіант – єдиний, який залишився Кремлю, якщо він відчуває, що має тут перемогти беззастережно. Час прийняття рішення неминуче. Путін не може нескінченно тримати свої найкращі військові частини в полі, в наметах посеред зими, а мерзла земля України в лютому краще для військових дій, ніж квітнева бруд. Якщо велика війна знову настане на Україну, як це здається все більш вірогідним, вона настане незабаром.
Джо Байден і НАТО також опинилися в кутку над Україною, яку створили самі. Щасливі припущення 1990-х зараз залишилися в далекій пам’яті. Історія справді не закінчилася, і Путін розкриває багато дивних переконань, які погано відповідають нинішнім геополітичним реаліям. Більш широка мета Путіна щодо української кризи – це не Київ, а демонстрація імпотенції НАТО, а також параліч і занепад Америки. Силач Кремля хоче завершити епоху після холодної війни на умовах, більш вигідних для Росії, ніж останні три десятиліття. Незалежно від того, що станеться далі, Володимир Путін знаходиться за кермом української кризи. Київ, Вашингтон і Брюссель реагують на кроки Москви. Наступний Путін цілком може визначити долю Європи та за її межами на десятиліття вперед.
