Ali Seafarer
досвід життя - він буває корисний і "бесполєзний". Усі - я певен, усі - хто жив в СРСР і мав хоч 5 грамів сірої речовини, відчували душею, що їхній досвід проживання, виживання в совку є саме таким, беспалєзним. Поки стоїть совок - він може бути в нагоді, але поїдь заграницю (коли дуже повезе), чи впади совок чи прийдіть німці - і весь цей бесценний опит можна запхати один одному в дупу.
Звісно, усе відносно: мої уривкові спогади про совок, мої уважні записи і запам'яталки про що розказували старі покоління - стали мені в нагоді, коли совок виліз з могили (чи закопав мене і 2 мілйони кримчан із собою, як подивитись).
Я відчув як купа людей, які страждали від безпалєзності своїх навичок, набутих у сср, воспряли духом, заходили грудь-колесом. Та й мені вдалося не влипнути в перші ж дні, місяці і години, саме завдяки завченим правилам життя-буття в союзі.
Однак при думці, що я набуваю знов той досвід, якого ніколи собі не бажав - стає млосно. Ще гірше, коли його треба буде передавати потомству. І просто досадно, у противному випадку, що він не знадобиться нікому, коли події підуть кращим напрямом із можливих.
Так, в нас тепер є жарт, що з нашим досвідом виживання в Кримнаш та Ордло можна їхати в КНДР і вписатись там дуже невимушено. Але це жарт, ніхто ж не поїде в Пхеньян і навіть Пекін, де, між іншим, набагато краще.
При житті в Україні я зовсім не здобував ніякого досвіду.
Це розкіш, яку не усвідомлюють українці, ті що й тепер не живуть окуповані.
Можна було в Україні бути повним, повнісіньким раздовбаєм, чи повернутим на одній темі, чи пеньком без розвитку - коротше ким завгодно, і от дива, відсутність щоденного досвіду не заважала жити ніяк.
Простий приклад - я не запам'ятовував, які документи куди і як подавати. Прийшов, почув, зібрав, здав, забув. Забув! Це був не досвід. Досвід весь зводивсь до того, що прийшов - вислухав - пішов.
Не було особливих прийомчиків. Може в когось були - я кажу за себе, у мене не було в рукаві не те що козирів припасених, але і карт взагалі.
Можна було жити "без заднєй мислі", хоч великим філософом, хоч кімнатним растєнієм, і це не означало тої жахливої беззахисності, яку набувають обидва під владою Московії.
Попри кілька випадків "с міліціонерами", я не набув жодного досвіду "як треба з ними спілкуватися". Це мабуть була свобода, яку відчуваєш, лише коли її бракує. Знати що сказати менту, а чого краще не говорити? Дащяз, да хто він такий.
СБУ - це взагалі був міфічний орган; кого з них я бачив живим во плоті, ті були явними мальчиками іс сінекури, що просто відбували номер. Точно ніхто не заморочувався, які в СБУ є "особениє прийоми", як можна і треба від них захищатися, ітд.
Знайомий - сам бувший мент - зачувши що я очолюю фірму (був такий гріх) почав одразу радити особистих адвокатів. Я зі сміхом відкинув ті пропозиції і так ні разу не подзвонив жодному з них - не знадобились.
Так я жив в Україні.
Я не знав як працюють суди, менти, прокурори, адвокати, правозащитники, терористичні та антитерористичні отдели - бо це було в якійсь паралельній площині.
Це ніяк мене не стосувалося. Скажи мені тоді, що їх насправді нема, я б не дивувався.
Випадково зустрівши в компанії силовика, я не брав це до уваги - при ньому ніхто не фільтрував базар, навіть на думку не спадало, що зараз він дістане перепустку і зарештує, або подзвонить кому-нада і вас тут всіх пов'яжуть. Помню ментів, які жрали картоплю з салом і не чули, як поруч молодь обсуждає де взяти "курево". Мент прийшов відпочити, а не на роботу.
Як розмовляти з начяльством?
І цей досвід минув для мене безслідно, лише старі совітські зарубки залишилися десь ледве-ледь. Своє начялство - то просто старші колеги, а чуже начялство - так воно і не начальство взагалі.
В кримнаському совку все це не так.
І той досвід, з яким я вмію обірвати розмову, коли зайшла "ліва" людина, і говорити щось тихо, стисло і лише по суті, і як не траплятись на очі органам, терятись в натовпі, бути спокійним на паніці чи панікувати з спокійним обличчям - все це, потрібне в окупації, все хочеться викинути на сміття, разом з самим режимом.
Хочеться знову мати право - бути молекулой чогось, просто молекулой, молекулой України, чому би й ні, нікому нічого не боржен, ніхто тобі не сила, не примус, не тиск, і взагалі спілкуватися лише з другіми такими молекулами.
Бачити лише тих, з ким у тебе все добре, з'являтись в якихось установах лише за своїм же бажанням. Не знати наізусть нічиєго розкладу і навіть не мати свого.
Плавати в повітрі свободи й безвідповідальності, наче ембріон в материнській утробі.
О так, я знаю як вам там добре, я знаю, бо я це помню.
