Я маю на увазі 1990-ті роки. То був час, коли можна було закласти певні підвалини нормального поступу і умови для зміцнення незалежності. Це дало б позитивні плоди згодом і вберегло б країну від сповзання туди, де вона тепер є.
Їх тоді було доволі багато по всій Україні – рухівців, УРПівців, ДемПартійців. Так, вони не вигравали вибори до рад і не ставали депутатами. І не лише тому, що в очах населення ми були націоналістами, а тому що насамперед від президента і урядів починаючи і райадміністраціями закінчуючи – всі структури влади були наповнені колишніми секратарями райкомів та парткомів, їхніми дітьми, кумами, братами тощо, і на них дивилися із підозрою, а то й з відвертою неприязню.
Таким чином ті, для кого Україна не була порожнім звуком, хто активно проявив себе в громадській праці в переломні 1988-1992 роки, були цілком заблоковані в доступі до адміністративних, управлінських, та урядових посад на всіх рівнях. Так, не всі вони мали досвід, не всі були кришталево чистими, але більшість їх були патріотично налаштовані і активною громадсько-політичною працею довели, що могли багато чого доброго зробити для країни.
Відтак, ця верства в другій половині 1990-х здебільшого відійшла від політики, бо не мала жодного шансу щось змінити чи зробити, і зайнялася хто чим – торгівлею на базарах, науковою працею, заробітками за кордоном.
Натомість, від гори до низу все обсіли колективні медведчуки-табачники.
